Хабаківка. Втрачені об’єкти Чернівців

Сергій Воронцов пише про втрачені об’єкти у Чернівцях: став Реннера — де водилися гусари і русалки, храм Хабаківки — де відбувалися православні і католицькі служби, а також про втрачений весняний спорт чернівчан.

Став Реннера на старій карті Чернівців (Австро-Угорський період)

Після війни доведеться наново вчитися весняних прогулянок. Найважчим, майже неможливим, що треба буде відновити, — це настрій. Колись такі прогулянки були видом чернівецького спорту. Орієнтування прохідними дворами та завулками нині зникло як рудимент злочинної допарканної епохи.

Весняний просвітлений homo, щоб не спостерігати брудний асфальт, обирає чудові, окремі передмістя, де ще дихають трава та дерева далеко від уважного ока дозорця Зеленбуду. Де життя струмить просто так, а не за двадцять відсотків відкату.

Найчастіше — це Роша і Цецино, Кемпінг-Горече, але є ще не всім відома стара Хабаківка. Раніше вона починалася від ставу Реннера.

Став Реннера

«Як станеш на залізнім мості на Руській вулиці і дивишся в гору за рейками, то й побачиш там на яких до триста кроків віддалі рампу, а біля неї на право вже й став Реннера.

Ще за австрійського панування, кажуть, був він глибокий та плеканий, бо там була військова школа до плавання, а в будові, що по тамтім боці ставу, було заведення, таке в роді сьогоднішніх са­наторій. Ще й я тямлю той став повний води, тіль­ки не такий вже й глибокий. В долішній його час­тині були стовпи, на яких кажуть, були колись ка­біни, кругом на берегах пишалися високі тополі та розглогі верби, а вода в ставу лотоками збігала в діл й обертала колесом млина, що таки й почерез дорогу.

Фото ставу Реннера у різні сезони та павільйону поруч на старовинних листівках (з колекції Миколи Салагора)

Сьогодня млин поганяється електричним стру­мом, та й то більше меле дошки на трачавя, аніж зерна на муку. Колесо з лопатами, по якім колись сріблими брязгами стрибала вода, вже давно зігнило й, здається, бідні люди вже й зовсім розібрали його на паливо. — Зі ставу воду спустили геть і на його дні висадили картопельку та кукурудзу, тополі по­зрубували оставити всього-на-всього тільки дві чи три, що стоять з напівобсохлими гиляками та су­мують за своїми посестрами, що вже давно може й спопеліли, сумують за водою в ставі, якої теж не стало. А ту вілю (віллу), де давніше була санаторія, сьогодня перетворили на пивницю для зберігання леду. Люди знищили вже всю красу, навіть і ту занедбану що її тямлю я, ставу Реннера й осталися ще тільки натяки про став та спогади. Із гарного тіла красуні по смерті остався тільки кістяк та знимка припорошена…».

(орфографія та пунктуація збережені)

Так писали у газеті «Час» 1934 року про став Реннера. На його місці нині гаражний кооператив на кінці вулиці Буковинської (поблизу залізниці). Далі, за ставом, простір уздовж Руської — біля Жасмінної до Винниченка, — що мав назву Хабаківка.  

Фото ставу Реннера у різні сезони та павільйону поруч на старовинних листівках (з колекції Миколи Салагора)

Став Реннера часто ставав сюжетом листівок того часу, і його вважали досить живописним. Крім того, там була популярна чернівецька ковзанка, місце зимових розваг, про які зараз, із теплими зимами, почали забувати. У чернівецькому німецькомовному «Ранковому листку» 1937 року можна прочитати спогад, дещо підбитий імперською ностальгією, яка тоді не віталася:

«Пригадую чарівну картину – став Реннера минулих років на тлі засніженого пейзажу. Офіцери у мундирах, джентльмени в красивому цивільному одязі під звуки військової музики, початківці ковзанки робили свої перші, невпевнені спроби вдосконалити це мистецтво, і вся публіка захоплювалася майстрами, що крутили кола у центрі ковзанки. Влітку тут була влаштована школа плавання».

Фото ставу Реннера у різні сезони та павільйону поруч на старовинних листівках (з колекції Миколи Салагора)

Після Першої світової війни живописну будівлю павільйону біля ставу переобладнали у лікеро-горілчаний завод, який потім був зруйнований, а сам став без нагляду перетворився у болото. Тепер, як написав вище, там розташовані гаражі.

«Юзефвек»

Другий помітний об’єкт Хабаківки, розташований на Жасмінній, — притулок сестер-францисканок родини Марії. Тепер це комплекс приміщень Спецкомунтрансу. Якщо відволіктися від назви, можна помітити ще залишки тої живописности. Стара вілла на пагорбі зачіпає погляд, як і вигин вулиці, що ніжно обіймає її.

Фото з приміщення відновленої церкви (актовий зал “Спецкомунтранс”) на Жасминовій

Залишилися неопублікованими в Україні спогади однієї із сестер із того притулку, яка написала про історію монастиря, храму (до його закриття радянською владою) та всієї організації у Чернівцях. Про спогади я дізнався випадково. Не знаю, чи залишилася зараз, але до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну (до 2022 року) отець Віктор відновив там церкву в одному з приміщень Спецокомунтрансу. Втім, тривали якісь майнові суперечки, тож я не знаю, чим скінчилося все — здається, нічим хорошим для церкви. Але більш живописного, не застібнутого на всі ґудзики храму я у своєму житті не бачив. Бо, як правило, храми несуть той самий «серйозний вираз обличчя, із яким роблять усі дурості світу», — за словами відомого персонажа. В цьому ж мадонну вигулювали на весняному підвіконні, і тюль і весняний вітер обіймали її. Все було просоченим неформальністю звернення до інших сил. Більше свята, гри, аніж серйозности.

Фото з приміщення відновленої церкви (актовий зал “Спецкомунтранс”) на Жасминовій

Отже, зі спогадів дізнався, що організацію заснував у XIX столітті Зігмунд Фелінський, який навчався у Парижі і Санкт-Петербурзі, і відбув двадцятирічне заслання у Ярославлі після польського повстання проти Російської імперії 1863 року.

Фото з приміщення відновленої церкви (актовий зал “Спецкомунтранс”) на Жасминовій

Після заслання Фелінський переїхав до Австро-Угорщини і заснував низку закладів, зокрема і в Чернівцях.

«На Буковину сестри родини Марії переселилися після звільнення засновника згромадження з заслання. Оскільки Архієпископ Фелінський не міг повернутися на територію Росії та захопленої Російською імперією частини Польщі, він затримався у маленькому селі Дзвинячка на Поділлі. Сюди почали з’їжджатися сестри, які 20 років не бачилися із засновником. Вони вирішили відкрити будинки також у тогочасній Австро- Угорській імперії. Першим власним осередком на теренах Галичини та Буковини були Чернівці (…) Невдовзі після того, як сестри оселилися у Чернівцях, архієпископ придбав дім у пана Владислава Августиновича у передмісті Чернівців. Оскільки відстань до парафіяльного костелу була значною, Архієпископ одразу запропонував створити там каплицю, а у майбутньому — маленький костел. Після кількамісячного використання дому у Чернівцях архієпископ продав його єзуїтам восени 1885 року».

На місці першого будинку місії Фелінського тепер стоїть костел Серця Ісуса.

Хабаківська толерантність  

Другий будинок місія купила саме у Хабаківці, і він мав назву «Юзефвек». Був: «заснований у 1906 році на передмісті Чернівців. Тут існував дитячий садок для дітей із бідних родин і перебувало 15 монахинь. У будинку була велика каплиця св. Йосифа, якою користувалися також навколишні мешканці  різних конфесій (і православних зокрема – авт.). Сестри опікувалися також хворими з цієї частини міста». 

Власне, це і є той будинок і комплекс споруд, що перейшли до Спецкомунтрансу.

Старі фото “Юзуфвек” на Хабаківці (надані о. Віктором)

1944 року сестри, які володіли у Чернівцях низкою приміщень, змогли перебувати лише там. Втім, недовго. А колись ця організація відігравала помітну роль у житті міста, зокрема утримували школу для дівчат (і також всіх конфесій) та свій шпиталь на вулиці Головній.

Хабаківка завжди мала своїх поціновувачів. Зокрема їй присвячений цілий цикл жартівливих новел у 20-30-х роках. Щоправда, автор, який публікував їх у чернівецькій українськомовній пресі і намагався створити чернівецький перефраз Гоголя, побажав залишитися невідомим і підписувався псевдонімом.

Старі фото “Юзуфвек” на Хабаківці (надані о. Віктором)

Життя плинне. Всихають стави, зникають красиві речі і красиві люди, красиві церкви стають прагматичною конторою з вивозу сміття. Але настає час, землею йде солодкий запах весни… із гірким присмаком минулих війн.

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media