«Служитиму, поки з полону не повернуться всі наші хлопці й дівчата» – бойова медикиня Наталія Таранова
09.02.2026 14:17
Укрінформ
Історія про війну, полон, реабілітацію і життя там, де розуміють без слів
Наталія Таранова добровільно уклала контракт із ЗСУ в 20-річному віці, після закінчення медичного коледжу. Стала старшим бойовим медиком протитанкової артилерійської батареї 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, що захищає східні кордони України.
Дівчина витягувала з поля бою поранених, пройшла полон, а після лікування і реабілітації знову повернулася до війська.
ДНІ Й НОЧІ БЕЗ СНУ І ВІДПОЧИНКУ
Наталія родом із Миколаєва. Її мама працювала у лікарні, й дівчинка змалку знала, що буде медичною сестрою. Збирала хворих бездомних тварин, приносила додому, лікувала, шукала їм господарів. Після школи пішла навчатися до медичного коледжу.
Вибору професії сприяв і брат Олександр, військовослужбовець. У 2014 році, коли почалася війна з Росією, він служив у Криму. Вірний присязі хлопець зі своїм підрозділом вийшов звідти. Він і дотепер у війську.
– Сашко багато розповідав про війну, і я ще тоді хотіла піти служити, щоб допомагати хлопцям. Але це сталося у той день, коли отримала диплом медичної сестри. Це був 2020 рік. Я обійшла всі військові частин, які на той час дислокувалися у Миколаєві. І зупинилася на морській піхоті, тут мені найбільше сподобалося, – каже дівчина і додає, що з моменту підписання контракту вона майже не бувала вдома, у свою першу відпустку приїхала тільки у 2024 році.
Першим місцем служби Наталії став протитанковий підрозділ. Роботі віддавалася сповна, завжди бралася за найважчі ділянки, постійно на виїздах, на полігонах. Перед повномасштабним вторгненням її бригада прикривала підступи до Маріуполя.
– У грудні 2021 року ми розуміли, що незабаром щось почнеться. 19 лютого 2022 року я повернулася в частину після госпіталю, де лікувалася від ковіду. Ввечері зателефонував начмед бригади, встиг сказати, що вночі буде виїзд, і зв'язок обірвався. Я зібрала медикаменти, все, що потрібно для порятунку поранених, разом із водієм повантажили в санітарний автомобіль. Зі мною в одній кімнаті мешкала дівчина, яка служила у зв’язку. Ми з нею покупалися, одяглися і прямо у формі прилягли відпочити. Але заснути не вдалося: десь о 12 ночі надійшла команда на виїзд. Мій автомобіль виїхав першим, і вже через деякий час ми були на позиції біля Гнутового, де тримали оборону наші бійці, – каже Наталія.
Додає, що там було пекло: росіяни накривали «Градами», артилерією, захисники змушені були відступити і зайняти нові позиції біля села Лебединського.
– Ситуація була дуже важкою: дні й ночі без сну й відпочинку, трималися лише на енергетиках. Але вже десь 3-4 березня перебазувалися на завод Ілліча, де наша бригада разом із іншими підрозділами продовжувала тримати оборону. Нас оточили, ми зробили дві відчайдушні спроби прорватися, та не вдалося. Було багато вбитих і поранених, закінчувалися боєприпаси та медикаменти. У полон потрапили 12 квітня, – розповідає медикиня.
У ПОЛОНІ ДІВЧАТА СПІВАЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ГІМН
Спочатку Наталія опинилася у сумнозвісній Оленівці. Її разом із іншими 20-ма дівчатами розмістили у камері, розрахованій на шістьох людей.
– Умови були жахливі. Ніякої медичної допомоги, їжа – гірша, ніж собакам. Потім нас повезли у Таганрог (РФ), а ще через деякий час – у Валуйки Бєлгородської області. Були ще переїзди. Нас охороняв російський спецназ, який мав захищати від їхніх зеків, але вони самі з нас знущалися. Постійні допити, побої, приниження. Мене перевіряли на детекторі брехні. Усе це тривало понад пів року, – згадує ті жахливі дні.
На запитання, як усе це пережила, Наталія відповідає: «Ми мріяли, розмовляли з дівчатами про рецепти… Найбільше хотілося випити звичайної розчинної кави і викурити цигарку. А ще співали українських пісень, хоча росіяни примушували вчити їхні й багато разів повторювати. Я навіть зірвала голос і не могла три дні говорити. На День Незалежності та День Конституції ми домовилися з дівчатами із сусідніх камер, що в один і той самий час, який ми визначали по сонцю, заспіваємо гімн України. Звичайно, потім за це отримали по повній: нас вивели на коридор і били, – каже Наталія.
У їхній камері була жінка, яку вдома чекало троє діток. Вона знала багато молитов, які читала уголос, а дівчата за нею повторювали.
Час від часу до них навідувалася військова комендатура. За словами Наталії, це була хоч якась можливість отримати інформацію про обмін. Щоправда, після таких візитів життя полонених ще більше ускладнювалося. Але потім й ці відвідування припинилися.
– Ми влаштовували страйки, вимагали, щоб до нас прибула комендатура. Це спрацювало, вони з’явилися, щоправда, нам знову добряче дісталося. Я тоді сказала: “Або поїду додому найближчим часом, або мене звідси винесуть”, – ділиться співрозмовниця.
Таранову обміняли 17 жовтня 2022 року. Та перебування у полоні дуже підірвало її здоров’я. Ще у камері у Наталії почалися напади задухи, але ніякої допомоги вона не отримала. А коли повернулася в Україну, їй видалили жовчний міхур: лікарі сказали, що ще кілька тижнів, і ситуація була би критичною.
За словами дівчини, зараз обстеження та лікування тих, хто повертається з полону, організовано краще, ніж у 2022 році.
Тоді Наталія пройшла програму психологічного відновлення, і вже через два місяці повернулася на службу. Вона і зараз у лавах ЗСУ, попри те, що має інвалідність, бо низку хвороб виявили вже згодом.
– Я не хочу звільнятися і жодної хвилини не шкодую, що стала військовослужбовицею, попри все пережите, – зауважує.
“КОЛИ ТОБІ ДЯКУЮТЬ ЗА ПОРЯТУНОК, ЦЕ СПОНУКАЄ ПРАЦЮВАТИ ЩЕ БІЛЬШЕ”
Наталія ділиться, що бували випадки, коли у неї на руках гинули захисники. Зауважує, що врятувати можна не завжди, але після цього здавалося, що виходу немає…
– Я була єдиною медикинею на 70 бійців у своєму підрозділі. Одного разу після прильоту авіабомби поранило одразу трьох хлопців, і всі потребували невідкладної допомоги. Думала, що розірвуся, бо ж відповідаю за їхнє життя, – пригадує співрозмовниця.
А ще вона зазначає, що не пам’ятає ні облич, ні імен своїх підопічних, лише їхні поранення.
– Ще у Маріуполі боєць, який був відряджений до нас із 28-ї бригади, отримав надважкі травми. У полоні я про нього згадувала і була майже впевнена, що він не вижив. Але одного разу в лікарні після звільнення до мене підійшов хлопець і почав дякувати за порятунок. Я його не впізнала, і лише коли назвав своє поранення, то згадала. Це був той самий боєць, він вижив, був у полоні і його теж обміняли. Знаєте, я була щаслива. У такі хвилини розумієш, що твоя робота дуже важлива. Адже таких випадків багато, і бійці, і командири телефонують та дякують за порятунок. Це надихає і спонукає працювати ще більше. Я до себе дуже вимоглива, завжди вважаю, що роблю недостатньо. Дала собі слово – служитиму, поки всі наші хлопці та дівчата не повернуться додому з полону. А їх там ще дуже багато, зокрема й медиків, які були зі мною у Маріуполі.
Наталія зазначає, що на війні не заводить друзів. Загинула її близька подружка, і цю втрату вона дуже важко переживала. Тому зараз намагається просто мати хороші стосунки з усіма і добре виконувати свою роботу.
ПОВЕРНЕННЯ В БОЙОВУ БРИГАДУ
А ще вона не приховує, що відчуває розчарування від ставлення частина суспільства до війни.
– Мене виснажує відчуття, що для багатьох війни просто немає. З їхнього боку бракує поваги до військових – як на словах, так і в діях. Це внутрішній дисонанс між тим, що я бачила в полоні й на «нулі», і тим, як люди живуть у тилу. Таке враження, що для них ніби нічого не відбувається. Це забирає більше сил, ніж бойові виходи. Виснажує постійна необхідність пояснювати очевидні речі людям, яким не доводилося ховатися в окопі, чекати тиші між вибухами. Дехто відверто говорить: «Як ви дістали зі своєю війною. Коли вона вже закінчиться…». І це звучить не як втома, а як роздратування – ніби військові самі вигадали цю війну, – з болем констатує дівчина.
Після полону Наталія певний час служила в одному з районних ТЦК та СП Миколаєва. Каже, що там теж довелося стикатися з подібним ставленням: «Я лише супроводжувала людей на ВЛК, але відчула стільки агресії, що вистачило надовго. Нас відверто принижували ті, кого ми захищаємо на фронті. Дійшло навіть, що мені в обличчя розпилили перцевий балончик. Після цього я твердо вирішила повернутися у бойову бригаду. Так, тут складніше – можна втратити здоров’я і життя будь-якої миті. Але тут я серед своїх – тих, хто мене розуміє, і кого розумію я. Тут не потрібно пояснювати, що таке війна».
ВІДНОВЛЕННЯ, ЩО ДОЗВОЛИЛО ЗНОВУ СТАТИ У СТРІЙ
У 2024 році Наталія долучилася до проєкту психологічного відновлення благодійного фонду Repower. Проходила реабілітацію у Данії. Дівчина зізнається, що спочатку майже нічого про це не знала, тому дуже хвилювалася. До того ж, вона ніколи раніше не була за кордоном. Але коли приїхала й побачила, що перебуває серед своїх, що навколо люди, які розуміють, чому ти здригаєшся від різких звуків або довго дивишся в одну точку, заспокоїлася.
– Серед учасників були й ті, з ким перетиналися ще в Маріуполі. Ми перезнайомилися, багато говорили, згадували, підтримували одне одного. Працював професійний колектив – психологи, психіатри, фахівці з фізичного відновлення. Вони буквально повертали нас до життя, і ми знову почали відчувати його смак. Їздили на рибалку, були на кінній фермі, займалися йогою, багато рухалися, спілкувалися, пробували нове. Прості речі виявилися неймовірно важливими. І це справді допомогло, – наголошує співрозмовниця.
Згодом Наталія стала учасницею цієї ж програми вже в Україні, на Закарпатті. Каже, що це психологічне відновлення дало їй можливість повноцінно продовжити службу.
– Якщо раніше я робила це просто тому, що треба, то після програми зрозуміла: тепер я працюю не всупереч собі, а маючи внутрішній ресурс, – зауважує.
Зараз Наталя – командир відділення, її позивний «Мала».
Вона також навчається на психолога: хоче і надалі допомагати бійцям, але вже на іншому рівні.
– Бойова медицина дала мені фундамент, я пройшла всі етапи, брала участь у бойових діях. Тож розумію, на що військові реагують, як їм допомогти, – стверджує.
Наталія Таранова нагороджена орденом «За мужність III ступеня», має чимало інших відзнак. Проте дівчина не хоче про них говорити. Бо найбільшою своєю нагородою вважає те, що вижила у полоні й повернулася додому.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву Наталії Таранової
Новини з передової