Олександр Бродецький пояснює, як московський патріархат утримує вплив у регіоні і чи зміниться ситуація під впливом закону.
Фото Тараса Піца
Процес розриву з Російською православною церквою (РПЦ) та переходу парафій із її філії — так званої Української православної церкви (УПЦ) — до автокефальної Православної церкви України (ПЦУ) триває по всій державі. Але не такими темпами, на які сподіваються прихильники українського православ’я. Давно зреклася підмосковської структури лише Галичина. У Чернівецькій області зміни йдуть повільніше, ніж у деяких областях Центру, наприклад Хмельницькій, де катедральний собор уже понад два роки поза контролем УПЦ.
Попри майже чотири роки війни, кількість парафій УПЦ в Чернівецькій області залишається найбільшою. Експерти пояснюють це складним поєднанням історичних, мовних, регіональних і особистісних чинників, а також інерцією пропаганди. Як Московський патріархат утримує вплив у регіоні і чи зміниться ситуація під впливом закону, пояснює релігієзнавець, доктор філософських наук Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Олександр Бродецький.
Релігійний контраст заходу України: чому Буковина — особливий випадок
Аналізуючи релігійну карту України, фахівці одразу відзначають разючий контраст між сусідніми областями. Звісно, це не може не турбувати, бо ж такий стан впливає і на геополітичні реалії, і на внутрішні процеси, а контекст війни робить ситуацію особливо драматичною.
«Порівняння з областями Галичини (Івано-Франківською, Тернопільською, Львівською) в усі роки незалежности засвідчувало істотну різницю між поширеністю православ’я, а тим паче — його підмосковської частини в цих регіонах і ситуацією щодо цього в Чернівецькій області», — каже релігієзнавець Олександр Бродецький.
Експерт наводить конкретні приклади:
«На Львівщині парафій УПЦ МП вже не залишилося, в Івано-Франківській області їх одиниці. Єпископ УПЦ МП з титулом “Івано-Франківський” (Никита Сторожук) насправді перебуває в Чернівецькій області, працює на базі тутешньої єпархії. Адже там його “послуги” нікому не потрібні: в Івано-Франківську як обласному центрі вже немає парафій УПЦ. У Тернопільській області теж обмаль парафій УПЦ, хоча саме там досі притулок “русскому міру” надає Почаївська лавра. Інтенсивніший процес залишення парафіями УПЦ й у Волинській області та на Рівненщині», — зазначає релігієзнавець.
Введенський монастир у Чернівцях
Ікона для вшанування Ніколая ІІ у Введенському монастирі у Чернівцях (2025 р.)
У Чернівецькій області та Чернівцях натомість — навіть у деяких храмах, щодо яких раніше оголосили про зміну юрисдикції, — де-факто все одно досі служать священники підмосковської підлеглости.
«Справді, в області досі за кількістю парафій УПЦ Московського патріархату перевищує Православну церкву України. Влада інформувала, що станом на квітень 2025 року залишалося на Буковині понад 390 парафій УПЦ, а громад ПЦУ було трохи більше за 260. Фактично й у центральному — Свято-Духівському — соборі Чернівців служать нині підлеглі Онуфрія Березовського (до речі, позбавленого громадянства України влітку цього року)», — зауважує Олександр Бродецький
Чому парафії не відмовляються від підмосковської УПЦ: ефект пропаганди та «запрограмоване» мислення
З початку повномасштабного вторгнення на Буковині лише близько пів сотні парафій змінили юрисдикцію. Експерт пояснює: це не значить, ніби більшість вірян підтримує москву. На збереження статус-кво на багатьох парафіях впливають різні чинники. І не в останню чергу обмеженість доступу вірян — особливо сільських місцевостей — до об’єктивної інформації. Плюс емоційна та світоглядна залежність від священників, що позначається на утриманні багатьох громад від кроків зі зміни юрисдикції.
«Важливо наголосити: кількісно, в абсолютних цифрах, ті люди, які підтримують УПЦ Московського патріархату аж ніяк не становлять більшість ні в Україні загалом (це засвідчують усі соцопитування), ні в Чернівецькій області зокрема. Наприклад, дослідження Центру Разумкова показало, що наприкінці 2024 року лише 5,5% респондентів на підконтрольній українській владі території держави віднесли себе до УПЦ МП. Правда, можна припускати, що реально відвідує ті храми дещо більша частка людей. Адже не всі з них визнають, що це Московський патріархат. І деякі (хоч насправді таки є більш чи менш регулярними парафіянами цих храмів) не обирають в анкеті пункт, де є згадка Московського патріархату. Але в будь-якому разі, якщо їх і не аж так мало, як 5,5%, то все одно це меншість серед громадян країни», — каже Бродецький.
Для порівняння: це саме дослідження Центру Разумкова зафіксувало, що в загальнодержавному масштабі майже 36% опитаних вважають себе послідовниками ПЦУ.
«Більше зареєстрованих парафій УПЦ МП не означає, що всі вони мають багато послідовників. Дехто відвідує храми МП, вважаючи УПЦ самостійною, або не цікавиться питанням розриву з москвою. Є громади, де більшість вірян проукраїнська, але влада на парафіях залишається за консервативним ядром, вірним митрополитові Онуфрію. Все залежить від конкретної громади», — пояснює релігієзнавець Олександр Бродецький.
Істотну роль відіграє, звісно, масована пропагандистська кампанія УПЦ МП. По-перше, вона триває десятки років і ненастанно шельмує автокефальну частину православ’я України.
«Ярлики “неблагодатні”, “розкольники”, “Стамбульський патріархат”, на жаль, активно використовують ідеологи та функціонери УПЦ МП й досі. І це величезний парадокс ціннісної свідомости наших співгромадян — що таке в певного сегменту громадян викликає довіру і нині. Таких людей чомусь ні війна, ні величезні втрати, яких завдала москва, не вчать нарешті перестати довіряти тим лідерам, які десятиліттями співпрацювали з руйнівними московськими силами і співпрацюють досі (є факти, які це підтверджують)», — каже Бродецький.
Зустріч у Красноїльську Чернівецької области з квітами єпископа Патрокла Поромбока, який декілька місяців до того отримав від Кирила Гундяєва сан у москві (2024 року)
Історична пам’ять, російська мова та румунський чинник
Загалом стійкість Московського патріархату на Буковині має глибоке коріння, пов’язане з радянським минулим та етномовними й ментальними особливостями регіону. Після приходу радянської влади в 1940-х роках православне життя швидко монополізувала москва.
«Відомо, що за радянських часів усі православні громади були у структурі Російської православної церкви. Інакшої православної церкви в тій тоталітарній країні, керованій із Москви, не було й бути не могло», — зауважує релігієзнавець.
Цей процес супроводжувався повсюдним впровадженням московської редакції церковнослов’янської мови у богослужінні. І так тривало в УПЦ і після розпаду СРСР, всі роки незалежності. Нічого особливо не змінилося й нині.
«Поясню коротко: у московському ізводі церковнослов’янської вимовляють, наприклад, “лєто”, “Господі”, “нєбєсі”. У ПЦУ ж служать переважно українською або київським ізводом церковнослов’янської — українізованим і органічним для нашої культури, з давньою традицією. Московський варіант — це форма мовно-культурної інвазії, спрямована на збереження спільного простору з Росією в церковній сфері. Митрополит Онуфрій підтримує цю практику, водночас маніпулюючи твердженням, ніби “московська” церковнослов’янська є “своєю” для церковного вжитку українців. Насправді ще у XVI столітті робили переклади на русько-українську мову — як-от, Пересопницьке євангеліє. Парафій УПЦ МП, де служать українською або київським ізводом, нині існує дуже мало. Це не заборонено формально, але не заохочується», — пояснює Олександр Бродецький.
А от сегментові румунськомовного населення в області УПЦ МП створює сприятливі умови. Їхні мовні та культурні потреби добре задоволені.
Шовіністичні російські газети в Миколаївському храмі в Чернівцях (весна 2025 року)
За словами Бродецького, їм сприяють у служінні румунською, тож румуни й молдавани не мають підстав нарікати і часто не бачать проблеми в підлеглості УПЦ МП. Водночас Румунська православна церква поки не має єднання з ПЦУ, натякаючи, що готова до цього, якщо румунськомовні парафії України перейдуть під її юрисдикцію.
«ПЦУ ж наполягає: служити можна будь-якою мовою нацменшин, якщо парафія хоче. Але центр православ’я в Україні має бути лише в Києві. Втім, світський закон України не забороняє підпорядкування релігійних громад закордонним центрам, якщо ті не в державі-агресорці. Тож у майбутньому компроміс щодо юрисдикції Бухареста для румунськомовних парафій можливий», — зазначає Бродецький.
Роль митрополита Онуфрія та його вплив
Важливим фактором є особистість чинного предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія Березовського, який родом із Буковини та довгий час був тут правлячим архієреєм. Це створило потужний «культ Онуфрія» серед священників і вірян, схильних ідеалізувати його постать, ігноруючи конкретні факти.
Олександр Бродецький пояснює, що довкола митрополита Онуфрія формується своєрідний культ особистости, а його авторитет тримається радше на образі «дуже побожного», ніж на реальних духовних, моральних, інтелектуальних чеснотах.
«Працює ореол Онуфрія — кланова відданість і пієтет до “постніка і молітвєнніка”. Це типово для авторитарної релігійности: замість критичного мислення — сліпе поклоніння. Таке бачимо і в РПЦ/УПЦ, де під час війни не соромляться розкоші й помпи. Онуфрій демонструє зневагу до української мови, а його слова про Голодомор — “катюзі по заслузі” — украй цинічні. До того ж в УПЦ пишаються підтримкою патріарха Сербії Порфирія — підлабузника путіна. Це спільна парадигма — називати біле чорним».
Митрополит Онуфрій із соратником Кирила Гундяєва владикою Петру Мустяце в Одесі під портретами московських патріархів (вересень 2024 року)
Саме з діяльністю митрополита Онуфрія і його соратників пов’язана консервація позиції цієї церкви після першої хвилі російської агресії у 2014-2021 роках, коли він активно демонстрував лояльність до Гундяєва:
«…У 2014-му Буковинський архієрей Онуфрій стає очільником УПЦ МП, причому його називали одним із найбільш консервативних із можливих. У травні 2014 року, коли в українських містах Донецьку, Луганську вже “міністрами” стали російські окупанти, громадяни росії Гіркін-Стрєлков, Бородай та інші, Онуфрій їде до москви на святкування Дня ангела патріарха Кирила, завжди максимально лояльного до політики путіна. І каже йому у храмі Христа Спасителя: “Ви так переживаєте за Україну, як, напевно, я за неї не переживаю». І, звісно ж, усіляко вихваляв він його, багато разів їздячи до росії всі роки аж до повномасштабного вторгнення 2022 року. І знаєте, що найбільше шокує? Це все є в мережі: сповіщення на офіційному сайті РПЦ, відеозаписи — все доступне й нині. Але деякі найзатятіші адепти митрополита Онуфрія та УПЦ все одно кажуть: “Це брехня. Такого не було. Ви все вигадуєте. Це провокація”», — розповідає Олександр Бродецький.
Глобальна ізоляція та законодавча відповідь України
В умовах повномасштабної війни ставлення до структури, яка сутнісно не розірвала зв’язків із церквою-агресоркою, стає питанням національної безпеки. Експерт наголошує на моральній прірві, що існує між РПЦ (та УПЦ) з одного боку й інтересами України та її народу з іншого.
Бродецький каже, що Російська церква устами патріарха й єпископів благословляє війну, називаючи її “священною” і нібито богоугодною боротьбою за «цінності». Тим часом у чернівецьких храмах ще у 2025 році продавали молитовники з молитвами за росію та її воїнів, а біля ікон російського імператора й імператриці горять лампади.
«Уже під час повномасштабної війни митрополит УПЦ МП Мелетій Єгоренко продовжує співслужити з російськими архієреями, зокрема з єпископом із Челябінської области під час святкування в Кишиневі ювілею соратника Гундяєва — громадянина росії, владики Владіміра Кантаряна. Навіть не хочеться вимовляти його ім’я українською — Володимир, хоч родом цей колаборант, на жаль, із нашої области», — продовжує релігієзнавець Бродецький.
Молитовники до символів російської великодержавности (на вітрині крамниці у Свято-Духівському соборі в Чернівцях, весна 2025 року)
Науковець уже неодноразово публікував доказові матеріали — з фактами й посиланнями на них, які засвідчують масштаб та системність тісної співпраці під час війни (не лише після 2014 року, а й після лютого 2022 року!) лідерів УПЦ МП в Україні і, зокрема, на Буковині з безпосередніми підлеглими Гундяєва, котрі від нього не дистанціювалися досі. Як своєрідну «відповідь» на це Чернівецько-Буковинська єпархія УПЦ МП вже не один місяць на своїх ресурсах веде кампанію цькування доктора наук Олександра Бродецького та поширює щодо нього наклепи. Були й фізичні напади на нього з боку адептів цієї церкви: зокрема, двічі на території центрального собору Чернівців. Поліція розслідує досі цю справу.
Основним моментом, покликаним змінити ситуацію в Україні, стало нове законодавство. Після ухвалення у серпні 2024 року закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльности релігійних організацій» держава в особі Державної служби з етнополітики і свободи совісти перейшла до активних дій, оскільки спеціальне (вже друге) фахове дослідження підтвердило: УПЦ МП не розірвала зв’язків із москвою.
Попри вимоги держави чітко позбутися зв’язків із росією, митрополит Онуфрій цього не зробив. Усі п’ять пунктів, спрямованих на підтвердження реальної незалежности УПЦ від РПЦ, залишилися невиконаними.
«Йшлося про те, щоб УПЦ недвозначно заявила: “Ми не з москвою, і це назавжди!” Але Онуфрій цього не зробив. У травні 2022 року лише прибрали формальні згадки про залежність від РПЦ, однак у Статуті збережено посилання на грамоту патріарха Алексія ІІ, яка твердить, що зі світовим православ’ям УПЦ з’єднана через РПЦ.
Світове православ’я досі сприймає її частиною Московського патріархату — і небезпідставно. Адже якщо Онуфрій у 2023–2025 роках двічі нагороджує орденами митрополита Владіміра Кантаряна, який засідає в московському Синоді, що ухвалює рішення стосовно окупованих українських територій, — це однозначно свідчить: він підтримує церковну москву і визнає її “духовну владу” над православними України», — зазначає Бродецький.
Сторінка з молитовника у Введенському монастирі в Чернівцях (квітень 2025 р.)
Через таку позицію УПЦ МП та митрополита Онуфрія зараз починається тривалий юридичний процес — із судами та адміністративними процедурами, — щоб унеможливити діяльність громад, афілійованих з РПЦ. Насамперед розглядають справу щодо Київської митрополії, яку очолює Онуфрій, і у вертикалі якої — усі інші єпархії та парафії цієї церкви.
«Найзагрозливіша для державної безпеки категорія, на мою думку, це саме ті архієреї УПЦ МП, які вже після того, як росія здійснила агресію в Криму й на Донбасі та офіційно була визнана державою-агресоркою, працювали в церковних органах безпосередньо в москві (такими органами є Священний Синод, Архієрейський собор, різні комісії Московського патріархату)», — каже релігієзнавець Олександр Бродецький.
Дослідник вважає, що більшість із цих архієреїв є безпосередніми чи опосередкованими агентами держави-агресорки. Адже росія — тоталітарна країна, де церква фактично не відокремлена від держави, попри формальні декларації. РПЦ, наголошує він, є частиною ідеологічного апарату російської влади. Тому архієреї з України, які навіть під час війни їздили туди “працювати”, ймовірно виконують роль провідників політики цієї держави.
«Я висловлюю своє бачення й наводжу аргументи. А кваліфікувати юридично та ухвалювати рішення мають правоохоронні органи й суди. Це не моя компетенція… У будь-якому разі хай буковинці (та громадяни України в інших областях), які досі ходять до громад, де влада над свідомістю, емоціями, волею в руках таких заплямовааних людей, нарешті докладуть зусилля, аби поміркувати й відповісти собі на запитання: “Я і досі хочу перебувати під ментальною владою лицемірів, що колаборують з агресором (росією, її церковними органами та їхніми лідерами)? А цей агресор відповідальний за загибель тисяч і тисяч безневинних людей. Вибір — за вірянами, за їхньою совістю», — резюмує релігієзнавець Олександр Бродецький.
Фото надав з особистого архіву Олександр Бродецький
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media