Трирівневий щит України: демілітаризована зона неприйнятна, щодо решти – питання
29.08.2025 20:06
Укрінформ
Аналізуємо злитий у ЗМІ «проєкт гарантій»: від демілітаризованої зони, де РФ матиме право голосу, до іноземних військ на українській землі
Цього тижня інформаційний простір знову сколихнула серія публікацій у провідних західних виданнях (Financial Times, Politico, Bloomberg та The Guardian), які, посилаючись на анонімні джерела, розкривають контури потенційного трирівневого плану безпеки для України на поствоєнний період. Цей інформаційний «злив», вочевидь, є нічим іншим, як масштабним тестуванням реакції – і українського суспільства та політикуму, і, безперечно, Кремля.
Запропонована концепція складається з трьох ліній оборони. Перша – створення демілітаризованої зони (ДМЗ) уздовж лінії зіткнення. За різними даними, її ширина може коливатися від 20 до 40 кілометрів. Ключовий і найбільш дискусійний момент: патрулювати цю зону мають миротворчі війська, контингент яких мусить бути погоджений як Києвом, так і Москвою. Другий рівень – це потужна, добре укріплена лінія оборони, яку охороняють ЗСУ, яких озброять партнери і які пройшли вишкіл і навчання в Україні та країнах НАТО. І, нарешті, третя, тилова лінія – це присутність на території України іноземних військ з країн-гарантів, так званої Коаліції охочих. Тут найчастіше згадують Велику Британію та Францію, чия військова присутність у ключових регіонах України мала б слугувати останнім фактором стримування для будь-яких майбутніх агресивних намірів Росії.
Водночас позиції ключових гравців виглядають неоднорідними. Близько 10 країн, за даними Bloomberg, теоретично готові відправити свої війська. Проте Лондон, як пише The Guardian, не в захваті від ідеї розміщувати своїх солдатів біля лінії розмежування. Країни Східної Європи, як зазначає The Wall Street Journal, побоюються відволікати сили від власних кордонів, а Німеччина та Італія взагалі не розглядають такий варіант.
Під час візиту українського президента та європейських лідерів до Вашингтона / 18 серпня 2025 року
Окреме і найважливіше питання – позиція США. Адміністрація Дональда Трампа, як заявила прессекретар Білого дому, «остаточно виключила» відправку американських військ. Натомість Вашингтон готовий надати те, що наче б то він вміє найкраще: стратегічну підтримку. Йдеться про розвіддані, спостереження, командування та управління, а також, що вкрай важливо, – постачання і розгортання в Україні додаткових систем ППО, таких як Patriot і NASAMS, а можливо і THAAD. Лунають навіть припущення про патрулювання українського неба американськими F-35 з баз у Румунії.
Отже, на столі опинився складний пазл із ДМЗ, «до зубів» озброєної української армії, європейського контингенту та американського «небесного щита». Але наскільки ця конструкція життєздатна?
МІЖ УТОПІЄЮ ТА ПРАГМАТИЗМОМ: ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА КОНЦЕПЦІЇ
Перший рівень запропонованого плану – демілітаризована зона, що патрулюється миротворцями за згодою обох сторін – став центральним об'єктом критики українських експертів. Сама ідея надання Росії, країні-агресору, права вето на склад та мандат миротворчої місії виглядає для багатьох як абсурд і прямий шлях до замороження конфлікту на умовах Кремля.
Дипломат, ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко ставиться до подібних публікацій з великою пересторогою, вбачаючи у них інструмент для «промацування ґрунту». Аналізуючи суть пропозицій, він категорично відкидає перший етап.
«Усі ці публікації – це «зливи», покликані протестувати реакцію тієї чи іншої країни, політичних лідерів, суспільств і так далі, щоб з’ясувати: що може бути прийнятним, а що категорично неприйнятним. Тому до подібного я ставлюся доволі скептично. Втім, якщо говорити саме про цей запропонований варіант, то раціональне зерно там теж є. Я би сказав, що воно починається з другого і третього етапів, але точно не з першого. Чому? Бо перший етап передбачає, що Росія матиме вплив на те, яким чином реалізовуватиметься система гарантій нашої безпеки. А це, на мою думку, абсолютно неприйнятно. Росія до будь-яких гарантій безпеки не повинна мати доступу навіть на гарматний постріл. Ми вже проходили «гарантії» від РФ – і за Будапештським меморандумом, і в рамках двостороннього «договору про повагу до територіальної цілісності». Результат усім відомий. Це пройдений етап, і про будь-яку роль Росії у системі гарантій треба забути раз і назавжди… Бо країна-агресор за визначенням не може гарантувати безпеку своїй жертві. І якщо хтось каже, що потрібно ще й погоджувати це з Москвою, а Росія одразу заявляє: «это неприемлемо, никаких натовских войск», то треба розуміти просту річ: у такому випадку гарантій не буде взагалі. Це аксіома».
Натомість, на думку Огризка, реальні гарантії полягають у двох інших компонентах: максимальному посиленні української армії та створенні дієвої міжнародної коаліції.
Дещо м'якшу, але все ж критичну позицію займає політолог Ігор Рейтерович. Він вважає, що сам по собі план може бути «більш-менш прийнятним» для України як відправна точка для дискусії. Однак пункт про ДМЗ і погоджених миротворців він називає «сумнівним».
«Чесно кажучи, важко уявити зараз такі держави (які були б прийнятні для обох сторін). Теоретично могла б бути Туреччина, але й тут одразу виникають питання, адже вона – член НАТО. Тому я розглядаю цю ідею радше як один із робочих сценаріїв, який просто винесли на обговорення… Ключове – чи готова Росія погодитися вести діалог відштовхуючись від питання лінії розмежування. Якщо ні – то всі подібні плани втрачають сенс».
Найбільшим каменем спотикання є ідея демілітаризованої зони за участі Росії, яку експерти одностайно відкидають як політичний нонсенс і військову утопію
Він також звертає увагу на масштаб завдання, посилаючись на швейцарський план, який передбачав місію з 5–7 тисяч спостерігачів, оснащених сучасними технологіями, для контролю лінії розмежування – камери, дрони, супутниковий моніторинг. «За умови, що вони матимуть чіткий мандат, цього могло б бути достатньо. Тобто не обов’язково вводити 50, 100 чи 200 тисяч військових – потрібна радше невелика, але професійно підготовлена місія».
Водночас, за словами Рейтеровича, негативний досвід ОБСЄ у 2014–2022 роках змушує сумніватися в ефективності подібних місій: «Ніхто не може дати гарантій, що цього разу буде інакше. З іншого боку, це могло б стати шансом для ООН бодай спробувати довести, що вона не є повністю імпотентною структурою, а здатна ухвалювати рішення та впливати. Це вимагало б формування дієвої місії спостерігачів і надання їм достатніх повноважень. Але все залежить від того, чи сама ООН готова буде взяти на себе таку відповідальність і забезпечити необхідну кількість людей».
Найбільш категоричним у своїх оцінках є дипломат Вадим Трюхан. Він вважає всі нинішні дискусії про гарантії передчасними і називає їх «своєрідною спецоперацією з відволікання суспільної уваги». Ідею демілітаризованої зони він вважає абсолютно нереалістичною з військової та фінансової точок зору.
«Демілітаризована зона вздовж понад тисячокілометрового фронту… Це не питання 10 тисяч військовослужбовців, як нині говорять у Парижі та Берліні. Не 30 тисяч, як ішлося раніше. І навіть не 100 тисяч… Насправді ніхто серйозно ще не рахував, скільки сил знадобиться для реального контролю цієї лінії. Щоб щільно закрити всю територію, не допустити просочування ворожих ДРГ, йдеться щонайменше про 250–300 тисяч військовослужбовців. Звідки їх узяти? Це завдання сьогодні абсолютно нереалістичне. Ба більше, його виконання потребувало б колосальних фінансових ресурсів, тоді як ми знаємо, що Організація Об’єднаних Націй переживає хронічні бюджетні проблеми. Тому розмови про «патрулювання миротворцями з третіх країн» демілітаризованої зони є, по суті, утопією».
Таким чином, перший і засадничий елемент «плану безпеки» наштовхується на стіну критики з боку українських фахівців. Надання Росії права голосу розцінюється як політична помилка, а практична реалізація місії на тисячокілометровому фронті – як завдання із «зірочкою».
ЄВРОПЕЙСЬКІ «СИЛИ СТРИМУВАННЯ» ТА АМЕРИКАНСЬКИЙ «ЩИТ»: ЧИ ДОСТАТНЬО ЦЬОГО?
Якщо перший пункт плану викликає майже одностайне відторгнення, то другий і третій – сильна українська армія та присутність іноземних контингентів – сприймаються значно позитивніше, хоча й тут точаться гострі дискусії щодо формату, масштабів та, головне, реальної ефективності.
Ідея «Коаліції охочих» на чолі з Францією та Великою Британією, яка б розмістила свої війська в українському тилу, розглядається як потенційно дієвий фактор стримування. Сам факт присутності військових країн НАТО на українській землі кардинально змінює для Кремля ціну можливого нападу.
На думку Ігоря Рейтеровича, тут важлива не кількість, а сам прецедент. «Питання радше не у масштабах, а в самій присутності. Тут важливий не стільки чисельний склад, скільки сам факт: варто створити прецедент, і далі процес піде за інерцією… Розміщення іноземних військових у великих містах на основі двосторонніх договорів і за згодою Верховної Ради стало б не лише символічним, а й дієвим стримувальним фактором для Росії. Адже будь-який удар по Києву в такій ситуації автоматично означав би удар, наприклад, по Великій Британії, якщо там перебуватимуть британські військові. Тому цей сценарій для України виглядає цілком прийнятним», – акцентує політолог.
Військова присутність сил Великої Британії та Франції у ключових регіонах України може слугувати останнім фактором стримування для будь-яких майбутніх агресивних намірів Росії
Володимир Огризко також бачить у цьому підході реалістичну основу для гарантій: «Нам навіть не потрібно одразу десять країн. Достатньо двох-трьох, аби створити прецедент, адже йдеться про країни НАТО. Це означає, що їхні рішення не обмежаться «папірцями» чи деклараціями, а будуть юридично зобов’язуючими документами, які пройдуть ратифікацію і в їхніх парламентах, і у Верховній Раді України. (…) Згадайте, як усе починалося: з аптечок і шоломів від Німеччини. А сьогодні ми отримуємо найсучасніше озброєння. Те саме може статися і тут. Якщо на початку навіть невелика присутність військових будь-якої країни НАТО з’явиться в Україні – це вже вирішення питання. Бо за місяць приєднається ще одна країна, потім третя, п’ята і так далі».
Однак Вадим Трюхан налаштований значно скептичніше, ставлячи під сумнів як готовність європейців до реальних ризиків, так і їхні військові спроможності.
«Але що вони реально робитимуть? Стоятимуть гарнізоном? А якщо їх накриють ракетами чи БПЛА? Тут виникає більше питань, ніж відповідей. Ключове ж у тому, що європейці бояться воювати й не готові до цього… Лунає цифра «десять» – мовляв, близько десяти країн готові щось надати. Але якщо говорити серйозно, то реально вагомі контингенти можуть запропонувати лише Франція та Велика Британія. Очевидно, що Естонія не здатна відправити більше сотні військовослужбовців, а Литва – понад двісті… Серйозно покладати надії на те, що саме це стане рятівним фактором для України, – щонайменше наївно, – каже експерт. – Найбільша гарантія безпеки – це українська армія. Нам потрібно більше зброї та більше фінансування – і саме на армію, а не лише на загальну підтримку бюджету».
Окремим блоком стоїть питання участі США. Пропонований формат – розвідка, управління та ППО – викликає діаметрально протилежні оцінки.
Для Володимира Огризка, американський «небесний щит» є чи не найважливішим елементом реальних гарантій. «Вже сам факт згоди Трампа, бодай у такій формі, долучитися до загальної схеми, свідчить: шанси на це існують. А якщо хтось і справді вміє закривати небо – то це саме американці. І цього було б цілком достатньо, аби ми мали серйозні гарантії, що з повітря нам більше нічого не загрожує. Комбінація цих факторів – сильна власна армія, підтримка партнерів і участь США у форматі «небесного щита» – і стане тими реальними гарантіями, яких ми ніколи не мали», – підкреслив дипломат.
Ігор Рейтерович також вважає таку участь достатньою, особливо якщо вона буде доповнена створенням спільного координаційного центру: «Американці вже заявляли про готовність передати Україні навіть літаки, і це підтверджує їхню серйозність».
Білий дім виключив відправку американських військ. Натомість Вашингтон готовий розгорнути свій «небесний щит» над Україною
Однак Вадим Трюхан бачить у цьому добровільну відмову США від ролі світового лідера та гаранта безпеки.
«Це ще раз підтверджує: Сполучені Штати більше не хочуть бути «світовим поліцейським» і займатися врегулюванням конфліктів, як це було на Балканах… Я працював тоді в Косові й бачив на власні очі американську базу Бонд Стіл – справжнє «місто в місті». США не просто виконували там миротворчу функцію, а змусили і сербів, і косоварів скласти зброю. У нинішній ситуації нічого подібного навіть не передбачається, і про це слід чесно сказати».
За словами дипломата, говорити про якусь серйозну миротворчу операцію без участі США немає жодного сенсу: «Це не відповідає інтересам України й не здатне дати реальний результат. Ба більше, якщо там не буде американців, то й серйозної європейської присутності теж не буде. А ті сили, які погодяться прибути, при першому ж загостренні чи відкритті вогню росіянами швидко залишать свої позиції й повернуться до пунктів постійної дислокації у власних країнах. Залишається сподіватися, що з часом у Вашингтоні усвідомлять цю реальність».
Щодо останнього питання – чи погодиться на це Москва – усі експерти сходяться на думці, що її позиція не повинна братися до уваги. Як влучно зауважує Ігор Рейтерович: «Нам насправді байдуже, погодиться чи не погодиться Москва. Гарантії безпеки надають Україні, а не Росії, і саме ми маємо вирішувати, які формати приймати». Будь-які гарантії, що озираються на Кремль, приречені на провал.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
«Трирівневий план безпеки», злитий у західні ЗМІ, є не готовим рецептом, а скоріше запрошенням до складної дискусії. Аналіз експертних думок показує, що українська сторона бачить у ньому і потенційно корисні елементи, і неприйнятні «червоні лінії».
Найбільшим каменем спотикання є ідея демілітаризованої зони за участі Росії, яку експерти одностайно відкидають як політичний нонсенс і військову утопію. Натомість концепція посилення ЗСУ в поєднанні з обмеженою, але реальною військовою присутністю західних партнерів та американською підтримкою з повітря і в розвідці виглядає як напрям, в якому може рухатися подальша розмова.
Однак навіть у цій, більш прийнятній частині плану, залишається безліч запитань щодо масштабів, мандату, готовності європейців до ризиків та вирішальної ролі США. Очевидно одне: жодні паперові конструкції не замінять головної гарантії безпеки України – її власної, сучасної та добре озброєної армії. А роль партнерів полягає не в тому, щоб вигадувати складні багатоступеневі схеми з «капканами» у першому ж пункті, а в тому, щоб забезпечити цю армію всім необхідним для того, аби сам факт її існування був для Росії остаточним аргументом.
Мирослав Ліскович. Київ
Новини з передової