Київські укриття: важкі проблеми були й залишаються
04.07.2025 18:26
Укрінформ
Парки й ремонти тротуарів столиці потрібні, але спершу – сховища для сотень тисяч киян. Очевидно, що рішення душить бюрократія
3 липня, вечір. Сигнал повітряної тривоги розриває липневе повітря над Києвом. Це ще той момент, коли ніхто не знає, що на столицю чекає наймасштабніша наразі комбінована атака цієї війни.
У спальному районі картина роздвоєна. Частина людей неквапом прямує до метро, працівники закладів харчування організовано несуть складані стільці. Втім, сидіти на них цілу ніч буде надзвичайно складно (пардон за каламбур). Більшість перехожих залишаються надворі – сидять на лавках у сквері, ведуть тихі розмови, діти галасливо бігають довкола гойдалок, – такий типовий вечір після спеки. Попереду – будівля ЖЕКу з позначкою «бомбосховище». Там обладнане сховище з витяжкою, лавами, біотуалетами, але всередині нікого. Ще рік тому охоронці на вході відрізали коротко: «Це тільки для працівників та мешканців сусідніх будинків». Сьогодні ж сюди ніхто не квапиться, хоча пускають усіх.
Ми йдемо далі, у двори, де добратись до метро складніше. Таблички та написи «Укриття» ведуть до підвалів, які кожен будинок облаштовує як може: пофарбовані коридори з лавками, заґратовані двері. Попереду одне з таких укриттів, «оновлених» 2024 року. Колись, ще до війни, це був громадський туалет і техприміщення у переході над трамвайною колією. Тепер на дверях висить новий замок, який автоматично розблоковує їх після сигналу тривоги.
Заходимо всередину. Білі стіни, білий колір, нові двері, плакати про історію України-Руси. А ще – про різні правила дотримання безпеки. Це називається на бюрократичному сленгу – наочна агітація. Ну, нехай…
Але запах, який зустрічає відвідувачів, важко назвати приємним. Це затхлість та сеча і причина очевидна: проблеми з каналізацією і водопостачанням, плюс вентиляція. Всередині приміщення для людей, біля стін лавки.
Санітарна зона з біотуалетами, але відсутня вода, поруч закриті плівкою непідключені стаціонарні раковини й автономний рукомийник із залишками води у ньому. Тож гидотний запах тут гарантований, і шириться далі, у всі приміщення.
Укриття освітлене в одній кімнаті, інша – темна. У кутку сидить єдина людина – Валентина, як вона називає себе, їй 70 років. Жінка розповідає, що є постійною відвідувачкою цього укриття: «Зараз ще мало людей, вечір, ще не всі встигли дійти.
Вночі тут багато людей. Приходять із котами, із собаками. Ми всі сидимо на лавках. Так, іноді цілу ніч. А що, дома страшно, я сама, на 9 поверсі живу. У нас ліфт не робить, я ще можу спуститись, а є нижче сусідка, то вона сидить дома… Молодь інколи бере килимок і тоді лягає поспати.. Справді, долівка укриття, як до речі, і в метро, на що нарікають відвідувачі, малопридатна для облаштування на нічний відпочинок. Плитка і… сморід.
Найбільша проблема, за словами відвідувачки, – відсутність води й каналізації. Запах, який важко витримати. «Але нічого кращого нема», – пояснює Валентина.
Поки ми говоримо, заходять ще кілька мешканців. Теж скаржаться на запах вогкості й каналізації у другій частині укриття. Нарікають на якість ремонту, але все одно залишаються. Бо альтернатива – стояти на вулиці й чекати вибухів або залишатися вдома.
У цьому задушливому, смердючому сховищі люди намагаються знайти хоч ілюзію безпеки. Це Київ 2025-го. Місто, яке продовжує будувати парки й велодоріжки за мирними проєктами, але досі не має достатньої мережі справжніх укриттів. Чи таки має?
Громадський контроль під контролем?
Після серії масованих нічних атак на Київ та інші міста у соцмережах знову спалахнуло питання: якого рівня захисту ми реально можемо чекати від місцевих укриттів? Чи ведеться взагалі якийсь системний громадський моніторинг за їх станом? Адже саме громадськість може впливати на ситуацію.
Приклад мобільного укриття біля зупинки транспорту в Тернополі https://ternopilcity.gov.ua/
Однак спроба почути спільноту виявилася несподівано складною з огляду відсутності такої спільноти: більшість громадських організацій та ініціатив, які ще торік активно обстежували укриття, нині зникли або змінили профіль діяльності. Моніторинг залишився переважно на рівні голосів окремих лідерів думок, кількох локальних груп і офіційних звітів.
Одна з діючих груп з цією тематикою – «Громадський контроль укриттів та бомбосховищ» її координатор Андрій Півторак, військовослужбовець, розповів Укрінформу про головні проблеми з укриттями: «По суті держава самоусунулась і переклала все на балансоутримувачів. У нас давно мало б бути обов’язкове в ДБН (державні будівельні норми) – безальтернативно будувати «кімнати безпеки», як в Ізраїлі. І комерційні укриття подвійного призначення, щоб вони могли заробляти на своє утримання і бути корисними. А зараз для балансоутримувачів це тільки головний біль і витрати. Тому ніхто не поспішає вносити до реєстру укриттів підземні паркінги й інші споруди».
Мобільне укриття в Запоріжжі. Щоправда, ці укриття не відповідають нормам ДБН. Фото https://lokatormedia.online/
Ще одна проблема – фінансова: «Є адміністративна і навіть кримінальна відповідальність за недопуск людей в укриття, але нема механізму компенсації за їх утримання чи охорону. І взагалі ми ж не будували справжніх сховищ – спеціалізованих споруд, які можуть витримати влучання бомб, а просто записали, що для населення й підвал ок, ось вам укриття».
Зрештою, досі відкритим лишається питання відповідальності за стан укриттів: «Формально цим питанням мали займатися ще й Сили тероборони разом з ДСНС – це прописано в законі про національний спротив. Але ТрО кинули на поміч Сухопутним військам, їм не до захисту населення».
Андрій каже, що група продовжує збирати інформацію з різних міст України, бо не фінансується ані грантами, ані іншими організаціями, – це зразок самоініціативи: «Я ще у 2021 з побратимами бачив, що йде до великої війни, а нічого для людей не робиться. Саме тому заснував цю групу. А єдине, що справді бачу зараз щодо змін – це нові укриття в школах і садках. Хоча навіть там уже був скандал – нове «модне» укриття просто затопило водою. Бо будують із порушеннями. Мінімум має бути два виходи, вентиляція, санвузол. А щодо товщини і якості бетону підземної споруди? Але знову ще одна проблема – будують укриття, а не сховища. Це не одне й те саме. Навіть вибухозахисні двері в них не обов’язкові».
Двері одного з київських укриттів. Фото Ти Київ
Про двері згадав і києвознавець, дослідник підземель і наступний наш співрозмовник Кирило Степанець. Він роками вивчає київські сховища та укриття й погодився прокоментувати ситуацію із ними у 2025-му, вже четвертому у Великій війні році – особливо інтенсивному саме по обстрілах цивільних об’єктів міста: «Я помітив, що в багатьох старих бомбосховищах поміняли двері. Раніше стояли такі капітальні ще «радянські» броньовані двері – на випадок вибухової хвилі. А тепер встановили якісь тонкі металеві – стукаєш, як по каструлі. Може, старі були вже непридатні, але виглядає це як помилкова економія або й банальне «відмивання». Може, зробили гарніше на вигляд, а от функціонал – велике питання».
Кирило Степанець розповідає й про те, як виглядає справжній «бомбосховищний» ресурс міста і чому він недоступний: «Є райони Києва, наприклад Академмістечко, де ще за радянських часів спорудили цілі мережі великих бомбосховищ під науково-дослідними інститутами й заводами. Це величезні капітальні конструкції з аварійними виходами, вентиляційними шахтами, дуже схожі за якістю на укріплення Азовсталі – витримали б і пряме влучання. Але всі вони досі на балансі цих інститутів, більшість з яких уже майже не працює. Але їх не відкривають для людей під час тривог, і на мапі укриттів Києва їх нема. А мешканці просто юрбляться на станціях метро «Академмістечко» й «Житомирська»».
За його словами, така картина характерна не тільки для Академмістечка: «В цілому по Києву переважно реновують старі радянські обʼєкти цивільної оборони. Нових справжніх бомбосховищ фактично не будують. У житлових районах, як-от Троєщина, справжніх бомбосховищ узагалі запроєктовано не було. Там на мапі укриттів – це переважно паркінги. Але якщо, не дай Боже, туди прилетить – всі побачать, чого варті ці паркінги. Це укриття від уламків, не більше».
Так само говорить і Андрій Півторак: «Навіть там, де наче щось будується чи ремонтується, здебільшого роблять мінімум – аби було «для галочки». Справжнє бомбосховище – це складна система: з подвійними виходами, вентиляцією, санвузлом, вибухозахисними дверима. А в нас часто роблять фасадний ремонт і видають це за укриття»
Кирило Степанець наголошує, що навіть у тих старих сховищах, які відремонтували, часто не враховують їхнє первісне призначення: «Бачив вентиляційні шахти, які замість ремонту просто заварили, щоб ніхто туди не лазив. Але ж це були аварійні виходи! Радянські інженери прораховували навіть варіанти хімічної чи ядерної атаки – були фільтри, ізоляція, все. Тепер заварили намертво – і до побачення. Це треба перевіряти комплексно, а не просто білили-підмели».
Одне з бомбосховищ в Івано-Франківську. Фото https://blitz.if.ua/
Водночас Степанець відзначає, що є приклади більш відповідального підходу: «У лікарнях ситуація краща. Там за радянськими проєктами були бомбосховища. І їх дійсно відновлювали: бачив дизельні генератори, системи опалення, каналізацію – тобто там подумали про автономність. Але це виняток».
Києвознавець і журналіст також говорить про те, що будинки «сталінки» будувались за нормами воєнного часу з надійними укриттями, які варто використовувати мешканцям: «Але дуже мало тих бомбосховищ, які були збудовані тоді – у Києві їх кілька тисяч»
Зрештою, питання залишається структурно неврегульованим. Кирило констатує: «Є постійне перекидання відповідальності. КМДА каже – це воєнна адміністрація. Воєнна адміністрація – що це КМДА. Нема чітких стандартів, нема єдиної програми. І виходить, що ті райони, де хоч щось залишилося з радянського минулого – виживуть. А інші?»
Андрій Півторак каже, – все це веде до дуже небезпечної ситуації, особливо для великих житлових районів без метро чи підземних переходів: «Є райони, де просто нічого немає. Ані укриттів нормальних, ані сховищ. Якщо летітиме туди – людям нікуди йти. Це найболючіше питання».
Подібні думки висловлює й Кирило Степанець: «Візьміть Троєщину – район на пів мільйона людей. Там узагалі не будували справжніх бомбосховищ у радянський час. Це було вже у 80-х, район без великих підприємств. Укриття у школах – це не захист для всіх, кому він потрібний. Тим більше, що по школах теж прилітає».
Активісти сходяться на думці: найгостріша проблема – це саме брак сховищ там, де немає метро. У багатьох районах Києва підземка – єдине реальне місце масового укриття під час обстрілу. І це означає не лише незручності для роботи транспорту, а й ризики:
«Коли на станціях метро під час тривоги яблуку ніде впасти – це не просто дискомфорт, а потенційна небезпека. У разі прямих влучань або паніки наслідки можуть бути страшними», – каже Андрій Півторак. «У нас взагалі немає єдиної програми розвитку мережі сховищ. А люди лишаються сам на сам із проблемою».
Київські реалії: хто відповідає за мобільні укриття і чому їх досі немає
Справді, ситуація з будівництвом мобільних укриттів у Києві яскраво ілюструє, як на третій рік повномасштабної війни питання безпеки містян нагадує «гарячу картоплю», яку кидають з рук у руки між військовою та цивільною адміністраціями.
Загалом фонд захисних споруд Києва становить понад чотири тисячі захисних об'єктів: сховища, підвальні та напівпідвальні приміщення, підземні паркінги, станції метрополітену, підземні переходи. Згідно із законодавством, підтримувати ці об'єкти в належному стані має балансоутримувач. У КМДА зазначають, що не можуть «повною мірою впливати на ситуацію», якщо об'єкт перебуває у приватній власності.
Ще одна болюча проблема, яка виринула в останні дні в медіа, не без допомоги киян, – мобільні укриття, яких столиця не має досі, навіть на четвертий рік повномасштабної війни. Зокрема, голова Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко публічно заявив про відсутність модульних укриттів у столиці, покладаючи провину на міську владу. Він нагадав, що попри три з половиною роки війни, такі укриття біля зупинок громадського транспорту чи дитячих майданчиків так і не з’явилися, а ініціативи з їх встановлення нібито блокуються мерією.
«У Києві встановили перше пробне укриття»… 2023 рік. Фото glavcom.uа
У відповідь директор Департаменту муніципальної безпеки КМДА Роман Ткачук різко розкритикував цю позицію, підкресливши, що реальна проблема – у відсутності державного механізму регулювання та законодавчих змін. За його словами, без спеціальних норм місто не може офіційно витратити бюджетні кошти на встановлення мобільних укриттів і внести їх до реєстру захисних споруд.
«Фактично за бюджетні кошти мобільне укриття можна придбати й установити, але воно не буде офіційно введено в експлуатацію, не отримає статусу захисної споруди й не буде внесено до відповідного міського фонду», – пояснив Ткачук.
Він нагадав, що місто неодноразово зверталося до Кабміну з проханням врегулювати це питання на законодавчому рівні. При цьому назвав закиди про «бездіяльність» Києва маніпуляцією: ще у 2022 році визначили можливі локації для таких укриттів і провели зустрічі з виробниками. Проте всі ці плани зависли через правову прогалину.
Така публічна перепалка яскраво показує, як брак координації між гілками влади паралізує навіть критично важливі для безпеки рішення. Коли в Києві відкривають нові парки чи велодоріжки, мешканці не без іронії запитують: чому паралельно не зводиться повноцінна мережа укриттів? Чому питання двох виходів чи вентиляції досі подають як вершину вимог, тоді як сучасні реалії вимагають продуманої конструкції, адекватної товщини стін, забезпечення водою, санітарних умов, зв’язку та можливості лягти й перечекати ніч тривоги?
При цьому міська влада регулярно звітує про нові об’єкти. Так, за словами заступника голови КМДА Валентина Мондриївського, у 2025 році Київ виділив кошти на завершення будівництва 23 споруд подвійного призначення з протирадіаційними характеристиками. Йдеться про укриття в закладах освіти – дитсадках і школах. Цикл робіт почали ще у 2024 році для 37 закладів, які взагалі не мали укриттів.
За офіційними даними, проєктно-кошторисну документацію підготували для 36 об’єктів, а будівельні контракти уклали для 27. Станом на середину 2025 року роботи активно тривають на 23 локаціях. Ще на трьох об’єктах будівництво вже завершене у Дарницькому та Оболонському районах.
Але такі темпи викликають чимало запитань: адже для міста з майже трьома мільйонами населення (це офіційно, насправді набагато більше, – ред.) 23 споруди на рік – це вкрай скромний показник. Навіть якщо говорити лише про школи й садочки, їх у Києві понад 700, не враховуючи сотні інших публічних просторів, що не мають жодного захисту. Для порівняння: лише одна ніч ракетних атак показує, що потреба в укриттях обраховується не десятками, а десятками тисяч безпечних місць. Тож 23 нові об’єкти – радше символічний крок, ніж реальне розв'язання проблеми.
Зведення цих укриттів передбачене Програмою економічного і соціального розвитку Києва на 2024–2026 роки. Однак уже зараз зрозуміло, що темпи й підходи явно не відповідають викликам часу.
Таким чином, попри сотні мільйонів гривень у бюджетах, тисячі мешканців, що змушені шукати порятунку на станціях підземки, в підвалах чи під'їздах, і загрози ракетно-дронового геноциду, що не вщухає, питання побудови сучасної системи укриттів залишається у підвішеному стані – заручником бюрократії, відсутності амбіційних планів і рішень і взаємних обвинувачень між різними рівнями влади.
Що далі?
Втім, війна триватиме попри очікування швидкого миру. Квіти на клумбах, нові лавочки, велодоріжки – усе це хороша історія. Але потім. У першу чергу – безпека. Бо як не буде де сховатись під час обстрілу, не буде й потреби у лавочках.
Ця тема неприємна, бо не дає швидких бонусів у соцмережах чи рейтингах. Як кажуть, шукати винних легше, ніж будувати. Але якщо не розв'язувати це питання зараз, платити доведеться життями.
І зрештою, все зводиться до дуже простої речі. Валентина, яка в 70 років ночує в затхлому укритті на лавці, розуміє, що йде війна. І що головне завдання – вижити. Вижити не поодинці. А разом. І для цього кожному з нас має допомогти і держава, і місто, й сусіди. Свої. Бо без цього столиця не стане безпечною для життя у воєнний час і після нього теж.
Ярина Скуратівська, Київ.
Перше фото – бомбосховище «з нуля», в районі старої забудови. Запоріжжя. Фото Дмитро Самойленко, Укрінформ
Укрінформ продовжує відстежувати ситуацію з укриттями й не лише у столиці. Очікуємо на подальше продовження розмови з усіма зацікавленими сторонами.
Новини з передової