Пам’яті молодшого інспектора виправної колонії, кінолога Сергія Харція (позивний «Харлей»)
Хвилина мовчання
02.07.2025 09:00
Укрінформ
«Мам, я народився в Оріхові. Хто захищатиме моє рідне місто, якщо всі повтікаємо?» – казав чоловік
До повномасштабного російського вторгнення Сергій Харцій служив молодшим інспектором відділу інженерно-технічних засобів охорони, зв’язку та інформатизації Софіївської виправної колонії №55, що неподалік Оріхова на Запоріжжі.
Сергій із дружиною Лілією, певно, були найвеселішою родиною містечка, бо завше випромінювали радість й уміли дарувати друзям хороший настрій та ніколи не відмовляли в допомозі. А події кінця лютого-весни 2022 року довели: прапорщик внутрішньої служби є ще й неабияким патріотом. Відбувши свої зміни в установі, він із побратимами йшов рятувати земляків, допомагав військовим. Саме під час такої місії Сергій і загинув у травні того ж року внаслідок ворожого авіаудару по мирному місту.
Мама Сергія, Віра Петрівна, згадує, що син у чотири роки вже знав абетку й умів писати друковані літери, а у п’ять – читати по складах. Усе завдяки сусідці – молодій учительці початкових класів, яка, ще не маючи власної малечі, із задоволенням займалася з хлопчиком.
«Згодом переїхали з села у тодішній райцентр Оріхів, де отримали квартиру. Віддали Сергія в підготовчий клас. І ось перші батьківські збори. За всіх дітей розповіли. Дійшла черга до нашого. Учителька зауважила: «У нас є унікальне дитя», і пустила зошит сина рядами. Виявилося: він миттю виконував завдання, поки однолітки ледь виводили палички у клітинках…», – згадує пані Віра.
Після школи Сергій здобув фах токаря у місцевому ПТУ, згодом відслужив строкову в морській піхоті, а усередині 1990-х років влаштувався в Оріхівську виправну колонію №88 у Малій Токмачці, де прослужив півтора десятки років. Спершу інспектором відділу режиму і охорони, згодом – молодшим інспектором-кінологом відділу охорони. Узимку 2019 року чоловік перевівся в Софіївську виправну колонію №55 у Вільнянську.
Сергій з юності захоплювався апгрейдом мотоциклів. Купував улюблений профільний журнал й, орієнтуючись на креслення, перероблював старі байки. Найвдаліші його роботи – відновлена «Ява» і МТ-9, перетворений майже на чоппер. Через це хобі у колі друзів здобув прізвисько «Харлей». Хоча захоплення мало свою емоційну ціну: дружину Лілію, учительку англійської мови, інколи страшенно дратувало, що у ванній сушилися деталі до «мотика». Проте, вона таки піддавалася авантюрам, коли Сергій намагався вчити її їздити на важкому мотоциклі. Вона згадує: це було веселим дійством! Головне, що у процесі обійшлося без травм.
«Обожнюю свою професію, але дитина від того страждала, бо я працювала не в Оріхові, а в Таврійському, і досі от уже 16 років вчителюю в цій школі. До того, ще й педагог-організатор, а це просто купа часу. Тому на важливі свята, як-от 1 вересня, останній дзвоник, Новий рік, скрізь до сина ходив Сергій. Я ледь встигала до Данила на батьківські збори. Він уже тоді був моїм героєм, бо мав непросту роботу… За кілька років вирішив змінити спеціалізацію і стати кінологом. Для того треба було купити німецьку вівчарку та витратити час, аби самому навчитися азам і натренувати песика», – розповідає Лілія.
Майбутній кінолог опікувався вівчаркою немов дитиною – корм, зважений до грама, спецдієти, вітаміни, регулярні щеплення і огляди у ветеринара. Сергій брав Герду на вишкіл у колонію, де є всі умови для дресури, й займався підготовкою свого службового «дуету».
Заступник очільника Софіївської виправної колонії №55 з охорони – начальник відділу охорони Олександр Олексієнко зауважує, що Сергій не боявся братися за нову справу, пробував змінювати спеціалізацію, мав золоті руки й допомагав у ремонтних роботах в установі.
«Його роль як кінолога була важливою, бо ця пара могла виконувати незамінну пошукову роботу, коли не дай Боже, ставалася втеча. Коли ж окупант почав перші бомбардування, він наших дівчат у колонії заспокоював, знаходив приводи розрядити обстановку», – доповнює колегу заступник начальника відділу охорони установи Антон Доля.
«Сергій був одним з перших добровольців, які стали на захист свого містечка. Він тоді наполіг, щоби ми із сином виїздили. Та я не одразу усвідомила серйозність становища, не хотіла залишати свій дім, навіть до сварок з чоловіком доходило. Тільки коли Сергій загинув, зрозуміла: Данила потрібно рятувати і слід їхати у безпечніше місце – у Запоріжжя. Вирушили з Оріхова із валізкою однією, гадали, за два місяці повернемося. Ні речей, ні техніки, нічого з минулого життя не зосталось… Певно, і квартира згоріла. Нам вислали фото закопченої п’ятиповерхівки, в район якої прилітало з перших днів агресії», – розповідає Лілія.
Сергій тоді казав, що не ховатиметься за дружиною та дитиною, а піде захищати рідну країну і місто так, як він це розуміє й може. Він їздив у Вільнянськ, заступав в колонії на дві доби, потім майже тиждень чергував у самообороні. Встигав просто навідати рідних на якісь пів години, брав необхідні речі, і поспішав до побратимів.
«Якось кажу сину: «Їдь у Вільнянськ, у безпечнішу зону, живи і працюй там, адже тобі до пенсії лишилося пів року». А він відповідає: «Мам, я народився в Оріхові. Хто захищатиме моє рідне місто, якщо всі повтікаємо?». Після того зі мною два тижні не розмовляв. Хотів усе кидати, і йти в ЗСУ. Ми потім поладили й Сергій попросив зварити борщу на 12 побратимів. Відтоді почала їм варити різні страви: супи, холодці, гарніри, пекла пиріжки, деколи вони самі готували. Розділяла на 12 порцій і ставила в холодильник, поки син не забере», – згадує пані Віра.
«Він чергував в колонії, потім долучався до нашої команди, яка дбала про безпеку Оріхівського району, допомагали військовим та нацгвардійцям у їхніх щоденних завданнях чи коли техніка в них ламалася її ремонтували, сприяли евакуації цивільних. Поки район Оріхова штурмували росіяни, виходили на позиції, – тоді нам на чесному слові видали зброю. Упевнений: якби не трагедія ця, він би зараз служив у ЗСУ, як і я», – розповідає побратим Дмитро Юрко, який нині воює на рідному Запоріжжі у складі одного з піхотних підрозділів.
Сергій приїхав після зміни, побратими покуштували ранкової кави і вийшли зі свого штабу. В той час пролунав потужний вибух – російський літак скинув бомбу. Юрко заробив контузію, місяць на таблетках сидів. А от Сергій зазнав смертельного поранення…
Коли почалося російське вторгнення, в родині сталася інша біда – Сергієвого батька вдарив інсульт. Згодом його майже паралізувало. Певно, звістка про загибель сина могла стати для нього останньою фатальною краплею…
«Чоловік у день похорону Сергія навіть зумів піднятися. Його вивели попід руки до труни з сином, він хвильку постояв та й пішов у хату. Трішки більше тижня минуло і Володя помер у 66 років…», – говорить Віра Петрівна.
Мама Сергія розповіла, що найважчим був перший рік після загибелі сина. Вона досі чекає дзвінка, немов він воює і ось-ось приїде.
Честь і шана Захисникові!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової