Український пріоритет Шовкошитних: згоріти – не значить зникнути
Фоторепортаж
23.06.2025 19:12
Укрінформ
Фоторепортаж про попіл, книги, біль та силу родини Шовкошитних
Машина Володимира Шовкошитного, який разом із дружиною Галиною забирає нас біля метро, пахне димом. «Як на Майдані», – говоримо всі у машині по черзі. Цей дим, який в’їдається у шкіру, папір, тканину і, здається, навіть у повітря, ми всі знаємо та реагуємо на нього рефлекторно, це дим, який із нами й у нас вже 11-й рік. Цього разу димний запах не від барикад на Майдані, – в машині їдуть залишки «воєнних цілей», як назвав їх диктатор країни-терористки після обстрілів, прикриваючи свої мерзенні наміри, – обгорілі примірники врятованих книжок, українських книжок.
У попередній масований обстріл Києва малопомітною графою збитків, бо їх було чимало, включно з людськими життями, було вписано й видавництво «Український пріоритет». Його засновниками є родина Шовкошитних, а очолює Володимир, – український письменник, політик, ядерник, чорнобилець, як говорить співрозмовник, вибачаючись за пафосність: «Я один із батьків-відновників або засновників незалежності України. В Декларації є мною написані рядки. В Конституції є мною написані рядки. Конкретно тільки мною».
В цей момент я думаю про те, наскільки короткою є наша суспільна пам’ять – ми частіше й більше знаємо про російських діячів періоду 90-х, аніж про своїх, які непомітно відсунуті на маргінеси пам’яті більш розпіареними, розкрученими постатями. І про власні, українські пріоритети починаємо думати лише зараз, вже у часи війни.
«Український пріоритет», – видавництво, яке має свою місію, закладену вже в назві. Засноване у 2011 році, головним напрямком декларує «книжки, які руйнують міфи щодо України та її історії, що були створені совєтською та імперською пропагандою». 9 лавреатів Шевченківської премії, понад 100 авторів сучасної української літератури, наукпопу та визнаних класиків. Деякі з цих книжок щойно з друку опинились у попелі Великої війни, розв’язаної Росією.
– Із видавців тільки я тут був. Тут п'ять різних складів було. Он, бачите, там Костя працював. Вони якісь скляні столики робили… Трохи далі бачите, ще преси залишились. Це офіс, де друкували медалі, значки, такі от речі. А оце, мабуть, імбир, це вони зберігали його або фасували. Я про це не знав, але я знав, що вони роблять сітки рабиці. Оце тут мій офіс, мій склад, – Володимир показує на гори попелу, з яких стирчать алюмінієві перегородки та обкладинки книжок.
Під час масованого обстрілу Києва у приміщення, де знаходилось видавництво «Український пріоритет» було прицільне комбіноване влучання ворожих дронів і ракет. Ми їдемо територією, де люди, як мурашки, снують між різними частинами будівель різного ступеня пошкоджень, хтось працює над розчищенням завалів, хтось рятує вцілілі рештки обладнання, люди гуртуються, обговорюють свої втрати, дізнаються про долю знайомих і колег, оцінюють обсяги. Дехто просто сидить, завмер. Так було й у 2014 після наступу Беркуту на Майдан. І тут – схоже.
– Десь понад 130 найменувань видань тут зберігалося, – показує місце Володимир Шовкошитний. – В середньому десь по 500 примірників, а було також по 1,5 і 2 тисячі. Я так оцінюю втрати у 65-70 тисяч книжок. І це в середньому. Бо ж є й ті, що тільки позавозили по тисячі. От щойно привіз Івана Білика «Похорон богів», з друку привіз двотомник Дмитра Чобота «Ключі від миру і війни», вона про росіян і нас – це саме та книжка, яка, ніби Фенікс, у теплому попелі залишилася серед величезної купи згорілих.
Питаю, а в яку суму Володимир оцінює збитки – «Десятки мільйонів. От дві книжки Дмитра Чобота по собівартості близько 800 гривень. Множимо на тисячу примірників. От і рахуйте». Ці втрати, як і згорілі підприємства інших сусідів, лягають тягарем на сам бізнес. Володимир тільки скрутно хитає головою на запитання, чи є механізми компенсації збитків. Насправді бачити згорілі книжки, виявляється, дуже боляче. Боляче саме тому, що це усвідомлена цінність, яку розуміємо не лише ми. Росіяни знають, чого домагаються, прицільно спалюючи українські видання в окупації, знищуючи друкарні, спалюючи видавничі склади. Українські книжки, які ми читаємо, а не лише видаємо – наша сила, нехай і м’яка. Це наша пам’ять, наша тяглість, наш пріоритет і їхній страх.
Галина Шовкошитна показує місця, де стояли стелажі з книжками. Допоки у приміщення заходять орендарі, спілкуються із Володимиром про втрати, Галина витирає рукою попіл на обкладинці книжки й розповідає про свої перші емоції, говорить тихо, спокійно. Я дивлюсь на цю жінку, горду, ніби застиглу, яка перегортає в попелі рештки сторінок і здається в неї вже давно висохли сльози, – тільки глибокий біль. Важко знайти слова для підтримки цієї родини, є тільки бажання слухати й чути: «Найважче, що стільки втрат, стільки горя. Ми сина поховали і до цього всього ще оце видавництво наше мало згоріти. Але знаєте, у порівнянні з тим, що сина немає, це втрата, яку можна відновити», – продовжує Галина розповідь.
1 вересня 2024 біля Малої Токмачки на фронті загинув командир протитанкового взводу Георгій Шовкошитний, молодший син Шовкошитних, доброволець, учасник Революцій. Старший син Шовкошитних теж у лавах ЗСУ, теж доброволець і воює з 2014 року. «Знаєте, в мене лишилась злість така і затятість, що їх (росіян) треба побороти. Я сину Родіону кажу, що я готова стати поперед тебе, щоб захистити. А він мені каже: "Мамо, зараз інша війна, вже ніхто в рукопашну не ходить". А тут… Тут боляче все», – Галина оглядає попелище. Бере обгорілу книжку. Йде, м’яко ступаючи теплим порохом згарищ.
Володимир Шовкошитний продовжує згадувати сина: «Його одразу поставили сержантом в частині при військкоматі. Але він сказав: "Ні, не можу я тут сидіти, не для того я сюди прийшов". Його не відпускали, бо командир роти казав: "Георгій, ну де я візьму таку людину, як ти? На тобі ж тут все тримається". А син сказав: "Ні, Україна на мені має триматися" і пішов на нуль. В той день, коли він загинув, мій сусід Саша, на 10 років старший за сина, добровільно вирішив піти на війну і тоді ж сказав: "Я знаю, що цей чоловік не підведе, я йду із ним"».
Під час нашої розмови телефон Володимира видає цифрові звуки, – співрозмовник пояснює, що це сигналізує, що надійшли кошти, які люди переказують видавництву для відновлення його діяльності. Родинне видавництво після знищення складу оголосило акцію: «Поверни українську Історію», мета якої якнайшвидше відродити колекцію історичних книг «Українського пріоритету». «50 книг історичних, які охоплюють період від скіфів до сьогодення ми відродимо. Хоч по кілька десятків, але я всі перевидам обов'язково. Я провів переговори із друкарнями, які мене видавали – вони всі погодилися видати не по комерційних цінах, а по людських. Я кожну цю книжку знаю, я кожну з них редагував і так вдячний всім, хто зараз підтримує нас», – каже. Володимир збирає вцілілі, але обгорілі примірники, аби передати їх авторам, частково планує організувати аукціон, аби таким чином назбирати кошти для перевидання спалених росіянами видань.
Бувають миті, коли не потрібно нічого питати, нічого говорити. Все ясно. Без жодних розмов. Однак, питання, яке не можу не поставити. Банальне, звісно, але мушу – де і звідки знаходить Володимир Шовкошитний сили, – після втрат, після вогню, на попелі вставати і йти далі. «Ви бачили мою дружину? Оце моя сила. Сила – це мій син, який загинув захищаючи Україну. І старший син, який з 14-го року її захищає. Мої доньки обидві годували Майдан. Я з хлопцями стояв на барикадах. І ви будете сміятися, але це моя країна і хоча я не казав жодного разу, – діти, Майдан, ми повинні, це ж наша держава – вони це бачили. Ми з Галиною з 87-го на всіх мітингах. Тому пафосно виходить, так? Але отак от сталось, знаєте, що у мене дві найвищі цінності в житті: сім'я й Україна. А в моїй сім'ї найвища цінність – Україна». Сказане у пробитому ракетою приміщенні, на величезному згарищі – це зовсім не прозвучало пафосно. Втім, чули нашу розмову лише згорілі рештки…
І зовсім без пафосу продовжила Галина Шовкошитна, яка підійшла до нас із вологими серветками, аби витерти руки. Час виходити зі зруйнованого приміщення. Час витирати попіл, лишати на собі дим, біль і шукати силу рухатись далі: «Вони вбивають, вони продовжують вбивати, і їм байдуже, вони це робитимуть далі. На превеликий жаль, це на нас чекає не одне ще покоління. Нас хочуть знищити. Як країну, як націю. Але знаєте…. А це була поруч із нами кальянна. То така була вибухова хвиля, що цей простінок, що був між нами і ними зруйнований. Але дивне знаєте що? Тут посередині був тамбур такий, що ми машиною заїжджали, розвантажувалися. То ці двері цілі. Вікон нема, нема приміщення, нема офісів, а вони вцілілі. Ось так буває, все у попіл, а двері цілі».
Сідаючи у машину, яка повезе нас, обпалених попелом війни далі за межі зруйнованих, але не знищених людей, Володимир Шовкошитний цитує відому фразу Голди Меїр, яку та сказала про ізраїльсько-палестинську війну: «Мир настане тоді, коли араби любитимуть своїх дітей більше, ніж ненавидять нас». І додає: «Так от і я кажу, що допоки ми не усвідомимо, що наші діти повинні будуть воювати за цю країну, ми не матимемо спокою і миру. Ми маємо навчитись її любити ось так».
На сайті видавництва «Український пріоритет» поки припинено продаж книг. Але це лише тимчасово. Родина Шовкошитних знає, що спільні зусилля дають результат. Вони відродять те, що росіяни зруйнували, бо нема іншого шляху.
На цьому попелі, здається, гартується найміцніший український пріоритет – стійкість та взаємопідтримка. Все, що можна буде відновити – буде відновлено. Це попіл – так. Але ми знаємо: попіл – не кінець. Це початок, з якого кристалізуються діаманти. Так працює час, війна та закони фізики. І так працює наш український пріоритет.
Ярина Скуратівська, фото Юлія Овсяннікова
Новини з передової