Пам'яті протитанкіста, старшого сержанта Руслана Гордієнка (позивний «Джон»)
Хвилина мовчання
20.05.2025 09:00
Укрінформ
За майже два роки участі у війні отримав п’ять контузій і невиліковну хворобу
Руслан до початку великої війни служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 і одразу після повномасштабного вторгнення Росії мобілізувався до ЗСУ. Він воював у складі бойового підрозділу, зазнавав контузій та поранень, повертався у стрій, поки його тіло не витримало й не скорилося невиліковній хворобі.
«Руслан – старший на 10 років рідний брат. Він водив мене у дитсадок і забирав звідти. Ми часто гралися в ковбоїв: я була наїзницею, а він – конячкою. Разом і шкоду чинили, як без цього. Якось порізали мамину спідницю й зробили для «коника» накидку. Дуже полюбляла ходити із ним на риболовлю. Коли брат став справжнім парубком, удома значно менше бував, більше із хлопцями. Різниця у віці давалася взнаки. Проте ми все життя були дуже близькими. А ще з дитинства яскраво запам’ятала, як охоче він готував деруни й млинці, причому настільки смачні, що не кожна господиня так зможе!», – згадує щасливе спільне дитинство сестра Юлія.
Жінка зізнається: у школі брат навчався посередньо, але був відмінником-фізкультурником. І згадує, як іще малою він садовив її собі на спину замість обважнювача й відтискався від підлоги, повсякчас переймаючись, щоби сестра у процесі не впала. Закінчивши ж 10 класів, оголосив мамі, що вчитися далі категорично не хоче, а піде працювати. Тому до строкової служби Руслан влаштувався на відгодівельне підприємство. Але спорт не закинув, відтак пішов в армію, маючи атлетичне підтягнуте тіло.
Чоловік на строковій дослужився до сержантського звання і отримав фах протитанкіста, а вже на російсько-українській війні став старшим сержантом, здобувши бойовий позивний «Джон».
Вірною опорою для чоловіка стала його рідна сестра: Юлія самотужки виховувала дитину, їздила на важкі заробітки за кордон, і спромоглася себе забезпечити. Саме вона підтримала бажання Руслана піти служити у виправну колонію і тим достатньо круто змінити стиль життя, знайти себе в новій справі.
«Як брат згодився влаштуватися у виправну колонію, я йому навіть купила простеньке авто, – своєрідне заохочення та засіб доїзду на роботу. Його влаштував і графік роботи доба через три, адже Руслан мав справді «золоті» руки – із дерева гарні вироби виконував, реставрував старі меблі і загалом як господар був чудовим. Знаю, що і на службі мав хороший відгук», – розповідає жінка.
«Пильний у службі, вірний у дружбі» – саме так про Руслана відгукується начальник варти у колонії Дмитро Яворський. Під його керівництвом він відпрацював в установі майже три роки.
«Руслан був працьовитим, руки мав роботящі, дуже тямив у автомобілях, приміром, і загалом у житті намагався покладатися тільки на себе. По службі все виконував якісно, досягаючи основного результату – недопущення втечі засуджених. На війну він пішов одним з перших добровольців. Знаю, що на грунті поранень і контузій в нього почало прогресувати важке захворювання, яке не вдалося вилікувати», – згадує про підлеглого пан Дмитро.
А молодший інспектор відділу охорони цієї ж виправної установи Сергій Божик уточнює, що минуло буквально кілька днів після 24 лютого 2022 року, як Руслан пише рапорт на увільнення і йде воювати за Україну.
«Він так і сказав: «Там дітей убивають, а я тут – у варті стою!». Руслан дуже малечу любив, знаю, що панькався з племінником своїм постійно, переживав за нього. Був дуже добрим і безвідмовним. Часто підвозив мене після служби на авто додому, хоч навіть йому вертатися доводилося», – розповідає пан Сергій.
«Джон» вже з 10 березня 2022 року служив у 78-му окремому батальйоні матеріального забезпечення. А в серпні того ж року перевівся у 59-й окремий стрілецький батальйон.
«Я багато років їздила на роботу в Італію, знаю добре мову і маю досвід у своїй справі. У грудні 2021 року вчергове поїхала в цю країну, аби підмінити там рідну тітку. Руслан на той час мешкав з моїм сином Данилом у Кривому Розі в нашій квартирі, а я заробляла на краще життя. Тим паче, йому звідти у колонію значно ближче їздити. І ось починається повномасштабне вторгнення. Наступного дня телефонує брат і говорить, що йде воювати. Я доволі різко одказую, що він нікуди не піде, а сидітиме з Данилом, якому тоді виповнилося 14 років, поки я не відпрацюю обумовлені ще півтора місяці», – згадує початок великої війни Юлія.
Проте брат наполіг: «Ти забираєш сина в Італію, а я – на фронт…». Сестрі було складно прийняти це рішення.
«Ти розумієш, що з нашої сім’ї, крім нас, уже нікого немає (їхній батько помер, коли Юлії було 13, а Руслану – 23 роки, а мама померла через 15 років, – ред.), – намагалася я до нього достукатися. Але ні цей, ні жодні інші аргументи не діяли, бо він усе вирішив і в колонії теж сповістив», – згадує жінка.
Руслан за майже два роки участі у війні зазнав п’ять контузій, негативний ефект від них накопичувався, поки не «прорвало» здоров’я… Остання «зароблена» неподалік Костянтинівки контузія призвела до того, що почали відмовляти ноги.
Спочатку чоловік потрапив у польовий шпиталь десь у Дружківці. Рідні та друзі почали його умовляти відпроситися додому, аби нормально обстежитись.
«Він нарешті нас почув та приїхав і ми узялися за його здоров’я. Майже рік боролися за нього. Довго шукали причину такого його стану, адже це могли бути не лише контузії. Поступово вийшли на діагноз – тромбоемболія легеневої артерії… І про війну брат почав докладно розповідати лише тоді, коли я його забрала з лікарні у батьківську хату. Лікарі відверто сказали: Руслан житиме десь два місяці максимум. Але нам вдалося трішки довше…», – зазначає Юлія.
Знесилений хворобою, він розповідав про смертельні неодноразові ворожі обстріли у Бахмуті, коли їх оточував противник. Про те, як окремі наші українці, які в містах Донбасу народилися й мешкали там, підтримували загарбників. Про економію на їжі, інколи і голодування, бо піхотинці намагалися на позицію взяти якнайбільше боєкомплекту, а не провізії.
Сестра до останнього не віддавала брата смерті. Численні візити до різних лікарів, МРТ і процедури Руслана поступово займали майже все місце в її житті. Виклики «швидкої», реанімації, повернення додому, і знову кола пекла. Медики просили не плакати і бути сильною перед братом, бо він – воїн і поряд мають бути такі ж сильні люди.
Настав момент, коли Юлії довелося кидати роботу, адже брат майже не ходив – а треба було його купати, вколювати препарати, мастити мазями, готувати їжу. У себе вдома вона Руслану обладнала окрему кімнату, їм видали кисневий апарат та рецепти на знеболюючі – щоби знімати шалені болі, від яких вже несила було кричати, а тільки зціплювати зуби…
«Так ми прожили останні місяці. Бувало, братик геть відключався з цього світу, десь марив війною, говорив, що хлопці мають прийти. Я запитувала, хто вони такі, як їх звати? А він замовкав. Останнє, що попросив перед смертю – щось вколоти, бо тіло болить і пече, немов пекло. Я тоді все зробила, і дала йому свяченої води. Руслан зробив кілька ковтків, і вперше я побачила, як в нього течуть сльози. Він ніколи не плакав! І просто благав: «Допоможи!». Ми разом узялися читати «Отче наш» і згодом прийшла його остання мить…», – завершила розповідь про навіки 46-річного брата пані Юлія.
Честь і шана Воїну!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової