Довга дорога з окупації
20.05.2025 11:30
Укрінформ
Шлях, який у мирні часи долали за три-чотири години, розтягнувся для українського правоохоронця на півтори доби
Чонгар – Генічеськ – Мелітополь – Василівка – Токмак – Пологи – Оріхів – Запоріжжя. Для нашого сьогоднішнього героя це не просто назви міст, а маршрут із пекла додому.
Це історія людини, яка на власні очі бачила вторгнення російської армії на територію України. Чула перші вибухи і була знайома з тими, хто першим вступив у бій і ціною власного життя намагався зупинити ворога.
Це історія заступника командира батальйону поліції особливого призначення на позивний «Соломон». Його звати Олег, і нині він виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку фронту в складі підрозділу БПЛА. Про те, що бачив, і про те, що волів би забути, він розповідає сам.
«НАВЧАННЯ» БІЛЯ КОРДОНУ
У правоохоронних органах я з 2006 року. Був у «Беркуті» – це тоді була ще міліція особливого призначення. У 2012 році за сімейними обставинами перевівся в Оріхів, де працював оперативним слідчим. Потім перейшов працювати у добровольчий батальйон «Скіф», брав участь в АТО. У 2021 році, знову ж таки за сімейними обставинами, мені довелося звільнитися зі служби. Влаштувався працювати на фермерське господарство, у приватну службу безпеки. Працював у Чонгарі. Там була база, техніка, поля. Поруч був контрольно-пропускний пункт і дорога на Крим. Від нашої бази до КПП десь кілометр буквально.
Коли росіяни оголосили про проведення масштабних навчань поруч із нашими державними кордонами, то ми з колегами обговорювали між собою: а чи не планується наступ? Перші вибухи, щоправда, тоді на території Криму, ми почули 22 лютого 2022 року, коли виїхали розкидати селітру на полях поблизу села Атамані. Ми тоді знали, що росіяни дуже близько підійшли до кордону. Вибух, який почули, був навчальний – за легендою ж, проводилися навчання.
Але 24 лютого я прокинувся від вибуху вночі. Це був перший постріл, який Росія здійснила в сторону Чонгара. Стріляли по прикордонній заставі. Працювала ворожа арта, як я вже зараз розумію. Удари були неточними, у заставу не поцілили, влучили по житловому будинку поруч. Я схопив сумку зі своїми речами. У мене звичка – не розкладати речі на чергуванні чи у відрядженні. Тож моя сумка постійно готова. Поки біг, то бачив, що снаряди прилітають. У перші хвилини я був розгублений, не розумів, куди треба їхати.
РОЗСТРІЛ ПРИКОРДОННОЇ ЗАСТАВИ
Я зрозумів, що війна, що стався прорив. Часу було дуже мало. На КПП точилися бої, хлопці-прикордонники намагалися відстрілюватися з великокаліберного кулемету. По них прилітало дуже сильно, артилерія їх накривала.
Я прибіг до службової автівки, закинув у неї речі й робочі документи. Зі мною на базі був охоронець на ім’я Михайло, я запитав, куди його везти. Він сказав: до Атамані, бо вдома у нього хвора мати, прикута до ліжка, і він не може її лишити. Їхати треба було фактично назустріч ворогу. У підприємства була ще одна база в Генічеську, і мій напарник Денис, який там працював, зателефонував мені, повідомив, що росіяни заходять дуже швидко через море. Ми домовились: як тільки відвезу Михайла, то їду до нього й разом рушаємо на Запоріжжя.
Я добре знав тамтешні дороги. Ворог намагався влучити по моїй машині, снаряди прилітали поруч. Ховався за кермо, давив на газ. Тоді не думав про себе, усі думки були про дітей. За них хвилювався сильно. Моя дружина працювала оператором лінії 102. Разом із дітьми була в Запоріжжі. Набрав її і сказав, що війна почалась, що ворог заходить дуже швидко. Попросив, щоб вона подбала про дітей. Після того як висадив Михайла, поїхав у бік Генічеська до колеги, звідки з колегою мали вирушати до Запоріжжя.
ПЕРШІ ЦИВІЛЬНІ ЖЕРТВИ
Заїхав я в Чонгар, звідти мав виїхати на трасу. Дорогою побачив, як ворожий снаряд влучив у будинок. Літня пара там жила. Чоловік стояв на дорозі, чекав дружину, яка забула вдома документи і повернулася. Її вбило. Це я бачив на власні очі. Запропонував чоловіку виїхати разом, але він був у шоці, залишився, щоб тіло дружини витягти.
Поїхав у бік села Салькового. Тим часом мене набрав Денис і попередив, що ситуація загострюється. Я проїхав ще кілька сотень метрів, і попереду вибухнула дамба. Її підірвали наші, щоб стримати ворога. Вибуховою хвилею мою машину розвернуло. Я побачив, як наші військові заскочили на БТР, і за кілька секунд у них влучив ворог. Потім побачив, як на дорогу виїхав російський «Солнцепьок». Ворожа колона вже наблизилася до Генічеська.
Вибору в мене не було – довелося повернутися в Чонгар. Набрав Дениса і сказав, щоб мене не чекав і їхав сам, дав номер дружини й попросив допомогти, раптом що. Набрав дружину, пояснив ситуацію.
Дорогою зустрічав танки, БМП, іншу техніку, їх супроводжували гелікоптери й літаки. Наче кадри з фільму, але це була реальність. Їхав обабіч дороги, фактично назустріч цій колоні.
МАШИНУ ПЕРЕЇХАВ ВОРОЖИЙ БТР
На під’їзді до Чонгара я помітив у кущах біля дороги двох малих дітей, років по чотири, а поруч – перевернуту машину й ще трьох людей, усі у крові. Як я потім дізнався, це була татарська родина. Їхню машину збив БТР росіян. Загинула бабуся цих дітей, її затисло.
Я вийшов із машини і почав кричати, щоби дітей посадили до мене й самі сідали. Старша сестра малюків була поранена, мама й батько мали легкі травми.
Ми рушили, пораненій дівчині стало зле. Аж раптом я побачив, як на нас несеться танк! Він хотів нас переїхати. Я буквально виштовхнув чоловіка, щоб він рятував дітей. Та тільки-но він витяг малих, як російський танкіст відрулив. Десь у сантиметрі від дзеркала мого авто проїхав і повернувся в колону. Може, пожалів родину з дітьми.
Ми видихнули і швидко погнали далі. Довкола російської колони стояв навіть не дим і не пил – чорна завіса якась. Зовсім нічого не видно було. Мені здається, так вони намагалися приховати кількість своєї техніки.
У Чонгарі я відвіз цю родину в медичну частину і там лишив. Чоловік назвав мене янголом-охоронцем, бо багато людей проїхали повз них, не зупинившись.
КОЛОНА ТЕХНІКИ ЗАВДОВЖКИ ТИЖДЕНЬ
Сам я попрямував до начальника охорони мого підприємства. Він, його батько і німа сестра ховалися в підвалі. Сказав, що є дорога, якою можна виїхати в Кам’янку Василівського району.
Я поїхав нею, але наші підірвали мости, і довелося повернутися назад. Знову набрав дружину і сказав про ситуацію.
Я бачив російську піхоту. Це були строковики. Вони йшли, ніби на шикуванні на навчаннях. Я подумав: ну от колона пройде, буде день – спробую виїхати. Але колона йшла близько тижня.
Росіяни розгорнули пункти, де перевіряли цивільних. У мене ж були всі документи, щоб потрапити до них на підвал: паспорт, посвідчення співробітника служби безпеки й учасника бойових дій. І я їх намагався зберегти.
На одному з пунктів фільтрації мене зупинили, і я подумав: ну от і все. Але військовий запитав, чому затемнені вікна на машині. Я сказав, що наше законодавство це не забороняє. У відповідь почув, що тепер тут нове законодавство і я маю здерти плівку. За допомогою канцелярського ножа здер і поїхав далі.
«ЖДУНИ» І МАРОДЕРИ
Біля застави стояли автівки загиблих прикордонників. Хлопці відстрілювалися хвилин 30, до останнього патрона. Вони справжні герої. Ніхто з них не втік. Поранених шукала ФСБ. Думаю, що знайшли…
Одного дня я побачив, як місцеві із Чонгара прийшли на заставу й намагалися викрасти автомобілі загиблих прикордонників. Я не зміг промовчати, вступив у перепалку з мародерами. Сказав, що прикордонники загинули, захищаючи їх, а вони майно героїв намагаються вкрасти. Їм ці слова не сподобалися, і вони мене пізніше здали росіянам.
Коли знайомі передали, що мною «зацікавилися», швидко зібрав речі й полями виїхав. Знаю, що росіяни приходили на базу. Питали про мене, але керівник сказав, що не знає, мовляв, був і десь зник.
Деякий час я жив на базі в Генічеську. Гроші вже закінчились, але продукти мав. Банківська картка була, та зняти гроші було ніяк. Росіяни почали типу свої гроші вводити, насправді ж видавали фальшиві рублі. Думаю, вони не були впевнені в тому, що зможуть втримати захоплені території, і тому роздавали «фантікі».
По домівках ходили «омонівці» та «беркут» – проводили зачистки. Вони переміщувалися на броньованих машинах, розпитували людей, шукали прикордонників, атовців. Точно знаю, що одного атовця забрали на підвал, переламали йому всі ребра, катували. Потім відпустили, але сказали, що ще повернуться.
Запоріжжя
ПЕРЕВІЗНИКИ Й ПОПУТНИКИ
Моя родина тоді жила в Оріхові. Це був березень 2022 року, почалися обстріли, і я сказав їм повертатися до Запоріжжя. Дружина знайшла перевізника, який через блокпости доправляв людей із Генічеська до Запоріжжя через Мелітополь.
Я підібрав день, коли було холодно й ішов сильний сніг: подумав, що в таку погоду не будуть ретельно перевіряти. Залишив своє авто і 6 км ішов полем із Генічеська до перехрестя, на якому мене чекала жінка, що мала через перевізника доставити мене до Мелітополя. Вона сказала, що якщо маю два телефони, то показувати маю обидва, бо як не покажу, а його знайдуть, будуть проблеми. Сказала, що перевіряють паспорт, татуювання. Я не говорив, що колишній правоохоронець, бо не знав, хто мене вести буде. Посвідчення учасника АТО на той час я загубив.
У мене було два телефони, один із них – кнопковий. Усе почистив, залишив тільки листування з дружиною, щоб не сильно в око впадало. Соцмережі видалив. На блокпостах казав, що це більше службовий телефон і тому там нічого такого нема. Від Генічеська до Мелітополя нарахував близько 15 блокпостів. Перевіряли лише паспорт. Навіть із машини не виходив. Окрім мене, у машині їхали бабуся та її онука з кішкою. Ми домовилися з перевізником, що розрахуємося вже на місці. Ціна – 6000 гривень з людини.
На заправці біля виїзду з Мелітополя ми зустрілися з другим перевізником, який мав везти через Василівку до Запоріжжя. Тоді вони часто працювали в парі. Навпроти заправки бачили щось схоже на штаб окупантів. Пересів в іншу машину, де був ще один хлопець. Він працював будівельником у Генічеську і не мав паспорта, лише копію. Через це на кожному блокпосту в нього були проблеми.
Василівка, 2022 р. / Фото: Facebook Юлії Яцик
«ОСВОБОДІТЄЛЬ»
Доїхали до Василівки. Там на блокпосту стояв чеченець у балаклаві, у броні, зі зброєю. Узяв мій паспорт, велів вийти з машини. Запитав: «Ти що, мент?». Я заперечив. «Які ще є документи?». – Я показав службове посвідчення, сказав, що їду до родини. Чеченець запитав, що робитиму далі, я відповів, що виїду й вивезу родину. Він сказав, щоб я повертався, мовляв, у Запоріжжі все буде «нормально». І додав, що вони нас «освободілі». Тут я не стримався: не «освободілі», а захопили! Але розумів, що в жодному разі не можна конфліктувати, і замовк.
Нас відпустили. Ми доїхали до «тарілки» – колишнього посту ДАІ у Василівці. Там стояла велика колона з Енергодара та Мелітополя. Була 13:00. Я зрадів: ніби все добре, лишилося зовсім трошки… І тут нас всіх зупинили. Вийшов «омоновець» і сказав, що сьогодні більше нікого не пропускатимуть. Типу бої точаться, розвертайтеся. Їх не цікавило, де ми будемо чекати.
Після 18:30 водій вирішив спробувати прорватися через Токмак, та я був проти. Заночували в машині у Василівці. Було дуже холодно і сильно хотілося їсти. Ніч тривала ніби все життя. У бабусі та її онуки з нашої машини була їжа, але я в них не просив. Хлопець без паспорта поділився зі мною бутербродом. Вночі я не спав. Точно знав, що назад не повернуся.
Зранку вирішили все ж їхати через Токмак, бо через Василівку так і не пускали. До нас доєдналася ще одна машина. Водій запитав, чи я не атовець або поліцейський. Пояснив, що ми будемо їхати через блокпости, де стоять ЛНР-ДНР, і в них є списки учасників АТО. Я сказав, що звичайний роботяга.
«НА ПІДВАЛ НЕ ПІДУ»
У Токмаці було багато чеченців і дуже багато техніки. Нас пропустили. Від Василівки проминули близько 20 блокпостів, вони стояли через кожні 3 км. Уже перед Пологами був той самий блокпост зі списками.
Я знав, що на підвал не піду точно. Битимуся до останнього, якщо моє прізвище знайдуть.
Мене вивели з машини за руку, взяли паспорт і телефон. Сказали зняти одяг – шукали тату. У мене немає жодного. Мене перевіряли двоє, ще один сидів поблизу, четвертий перевіряв того хлопця з машини. Я тоді вирішив: якщо зрозумію, що моє прізвище знайшли в списках, то вихоплю зброю в них і буду відстрілюватись, потім намагатимусь бігти. Якщо загину, то хоча б не на підвалі.
Списки військовий перевіряв довго. Страшно було, скажу чесно. Потім він віддав паспорт, і я видихнув.
ЗСУ, 2022 р.
Коли в’їхали в Пологи, я їх не впізнав. Скрізь мішки з піском, побиті будинки, блокпости, на території одного з сільгосппідприємств – техніка ворога… Пізніше наші хлопці туди влучили – і там був дуже гарний «салют».
На блокпосту в мене хотіли телефон відібрати – просто їм сподобався. Але я сказав, що там фото родини, і вони не одразу, та все ж віддали.
ПІДВЕЛО ВИПАДКОВЕ ФОТО
Біля в’їзду нас зупинив бурят. Почав передивлятись телефон і побачив фото, де я на полюванні, із рушницею. Каже: якщо мене випустити зараз, то я потім повернусь їх убивати. Не захотів випускати ні мене, ні другого хлопця. Я почав виправдовуватися, просив, щоб він покликав командира. Бурят був готовий у мене стріляти, та зрештою погодився відпустити. Хлопець без паспорта дуже злякався, що там лишиться. Я за нього вступився: мовляв, він будівельник і з документами не їздить, щоб не загубити. Ми ж проїхали багато блокпостів і нас вже перевірили сто разів… Випустили.
На в’їзді в Оріхів на блокпосту я нарешті почув: «Доброго дня!». Як же я зрадів!
З Генічеська я виїхав о 7-й ранку і був у Запоріжжі о 15:00 наступного дня. Стільки тривала ця поїздка. Цей час здавався вічністю.
Блокпост ЗСУ в Запоріжжі, 2022 р.
ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ У ДІТЕЙ БУЛО МАЙБУТНЄ
Я не хотів, щоби діти і дружина лишались у Запоріжжі. Але поки я був в окупації, старший син, йому тепер 16, сказав, що без мене вони нікуди не поїдуть. Коли я повернувся, то хотів вивезти їх за кордон, а сам вирішив повернутися в поліцію. Дружина сказала, що це неправильно: скільки пережили, а зараз маємо їхати?
Вона і тепер працює оператором на лінії 102. Я тривалий час відновлювався на службі. Врешті повернувся до своїх хлопців. Знав, що хочу бути з ними.
Тепер я в підрозділі БПЛА, керую переміщеннями, виїжджаю на позиції, ухвалюю рішення, де краще розташовуватися. З 2023 року на фронті. Я гордий, що в цьому підрозділі служу. Хлопці – досвідчені бійці, тепер не лише несуть закон і порядок в міста, а й боронять країну на фронті.
Не думав, що війна буде такою довгою. Хочеться, щоб скінчилася якнайшвидше, щоб у дітей майбутнє було. У перші дні цієї повномасштабної війни було страшно, бо я такої кількості зброї ніколи не бачив. Уявіть, колона тиждень йшла. Лише завдяки тому, що добровольці стали щитом тоді, Запоріжжя ворогам не вдалося захопити. Але поки їхав додому, було важко дивитися, як далеко вони зайшли. Вважаю, що мені пощастило виїхати. Значить, моя місія ще не закінчена.
На жаль, мені невідома доля тієї родини, яку врятував у Чонгарі, але знаю, що свою бабусю вони поховали через тиждень. Хотів би забути це? Звичайно. Це ж не про хороше. Кожна людина хотіла б забути.
ТРЕБА ПАМʼЯТАТИ ПОДВИГ ЗАХИСНИКІВ
Війна готувалась дуже давно. Тому і прорив стався. У них занадто багато було озброєння, і їх неможливо було стримати на кордоні тими силами, що в нас були. Є мудра фраза: хочеш миру, готуйся до війни. У Чонгарі їх можна було стримати на вузьких дорогах. Якби там було заміновано і я знав, де та кнопка, на яку треба натиснути, то натиснув би і підірвав. Це тепер є багато дронів і можна дистанційно багато чого зробити, а тоді їх не було. Якби російські гелікоптери й літаки збивали, то піхота й техніка зупинилися б. Треба було укріплювати кордони. Але історію переписати й переробити неможливо…
Проте можливо і треба пам’ятати групу хлопців-прикордонників, які були тоді на заставі. Мені були відомі їхні імена, але не знав прізвищ. Вони тримали бій пів години. Це немало, повірте.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
Новини з передової