Перша миротворча місія для нашої держави розпочалася 33 роки тому.
Український патруль біля Жепи. Листопад 1994 року, східна Боснія/Андрій Куліш
В Україні майже одинадцять років триває війна з росією. 2022 року розпочалася її повномасштабна територіальна фаза.
Через загострення конфлікту все частіше можна прочитати в медія, як українських, так і закордонних, про замороження війни та введення миротворчих військ.
«Шпальта» поспілкувалася з кандидаткою історичних наук, доценткою катедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Наталією Нечаєвою-Юрійчук про те, що таке миротворча місія, в яких операціях брали участь українські військовики, як відбувається процес відправлення місії до «гарячої точки» та чому Україна, зрештою, долучалася до миротворчих операцій.
«Миротворці допомагають беззахисним зберегти життя»
У кожного з нас своє бачення чогось знакового. На сайті Міністерства оборони України є статистичні дані щодо того, у яких миротворчих місіях Україна брала найбільш активну участь.
На певному етапі Україна була достатньо вагомою доноркою безпеки, якщо так можна сказати.
Я виділю дві миротворчі місії, які, на мою думку, є найважливішими в контексті сучасної ситуації в Україні. Це Охоронні сили Організації Об’єднаних Націй у колишніх країнах Югославії (1992-1995 рр.) та Українська гуманітарна місія в Сакартвело (1993 рік).
Охоронні сили ООН – перша миротворча місія, де брали участь українці. Завданням було не воювати на тому чи іншому боці, а виступати такими, дозволю власну термінологію: «військовими медіаторами». Фактично посередниками, які не дозволять двом сторонам зіштовхнутися між собою. Оберігатимуть цивільне населення від негативних наслідків.
Український гуманітарний конвой ООН їде вулицями Сараєва, 1993 рік/Андрій Куліш
Війна в Югославії це окремий випадок, про який можна говорити не одну годину, ба навіть не один день. Особливістю присутності українських військовиків стало те, що завдяки їм в одному з анклавів Жепа вдалося врятувати цивільних. Коли розпочалися етнічні чистки та постало питання про виживання, обидві сторони тиснули на українських миротворців, які розташовувалися в районі Сребрениці та анклаву Жепа, щоб ті зберігали безпеку для людей.
Під час наступу боснійських сербів місцеві формування наполягали на тому, щоб українські військовики виступили на їхньому боці. Це цілком логічно, бо це про безпеку.
Частину наших миротворців захопили в полон. Також були різні викличні ситуації, але в підсумку боснійські серби були змушені погодитися на те, щоб цивільне населення евакуювали.
Зазначу, що тоді запропонували не розділяти родини на чоловіків та жінок – евакуйовували всіх членів сім’ї.
Завдяки участі українських миротворців у гуманітарній місії в Сакартвело вдалося евакуювати людей, які тікали від етнічних чисток в Абхазії через Сванетський перевал. Тоді, за різними даними, врятували близько 8 тисяч людей.
Миротворці допомагають беззахисним зберегти життя – це є найважливіше.
«ООН – це не прокурор»
Коли ми загалом говоримо про миротворчий контингент, то маємо різні уявлення про це. Ті місії, які я називала, були під егідою Організації Об’єднаних Націй. Її створили як організацію з підтримки миру у всьому світі.
Країни-членкині погодилися у разі виникнення критичних ситуацій, безпекових викликів тощо діяти спільно, щоб не дати збройному конфліктові чи війні розростися. Звісно, що це за ідеального варіанту.
Очевидно, що для цього були необхідні якісь військові формування, але ООН не має і не мала своїх збройних сил. Тобто миротворчий контингент – це військовики держав-членкинь Організації Об’єднаних Націй, які на добровільних засадах беруть участь у цих військових операціях.
Рішення про миротворчу місію ухвалюють після офіційного запиту держави, де відбувається конфлікт, на введення таких військ. Далі збирається Рада Безпеки ООН, де ухвалюють резолюцію. Після цього визначають мандат, з яким повинна йти ця місія, калькулюються фінанси, а потім ідуть усі технічні речі, які пов’язані з реалізацією місії.
ООН – це не прокурор і не суд. Це інструмент для запобігання, не розповсюдження конфлікту, для його локалізації та надання можливости двом сторонам примиритися, знайти вихід із ситуації.
«Російські “миротворці” – це чорна мітка, якої ти потім не можеш позбутися»
Ви пам’ятаєте ситуацію 2018 року, коли Україна подала запит, аби миротворчі війська ввійшли на Донбас. Миротворці так і не прибули. Через багато причин. Та найважливішою є те, що сторони не змогли досягти стійкого перемир’я, припинення «гарячої фази». Жодна третя сторона не відправлятиме своїх людей на гибель, адже це відповідальність перед своїм народом.
Ми маємо такого ворога, який ніколи не захоче, щоб сюди ввійшов якийсь інший миротворчий контингент, окрім того, який росіяни називають «миротворчим».
Вони увійшли в ту саму Абхазію і Південну Осетію у Сакартвело – залишаються там як окупаційні війська. Також присутні на території так званого Придністров’я. Скільки б їх там не було, але вони там є.
Згадати ще Нагірний Карабах, який росіяни покинули 2024 року. Російські «миротворці» – це чорна мітка, якої ти потім не можеш позбутися.
«Наші військовослужбовці мають величезний досвід миротворчих місій»
Україна є однією із країн-засновниць Організації Об’єднаних Націй. Ми маємо певні права. Ніколи не ставили під сумнів наше право буття в Організації. Відповідно Україна дотримується зобов’язань перед світовою спільнотою.
На нас також лежить частинка відповідальності, щоб підтримувати мир на Землі.
Після проголошення Незалежности йшла мова про державний авторитет, престиж, врешті-решт, публічність. Ми повинні були засвідчити не тільки свою готовність бути в ООН, але й готовність вкладатися в це все.
Бійці 5-ї ОМБр в Іраку/Міноборони України
Участь у миротворчих місіях позитивно впливає на авторитет держави. До країни формується повага, як до такої, яка справді дбає про мир.
Досвід, який військовик здобуває коли перебуває у «гарячих точках» абсолютно інший, ніж коли він проходить службу в частині. Наші військовослужбовці мають величезний досвід миротворчих місій. Проте вони не мають якогось особливого статусу, преференцій. Хоча в деяких країнах таке існує.
Після завершення російсько-української війни, після нашої перемоги, військовики, які братимуть участь у миротворчих місіях, а я певна, що так буде, ділитимуться досвідом, якого ніхто у світі немає.
Фото Ігоря Константинюка
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media