О. Прудіус: "Психологи першочергово мають керуватися принципом: «Вислухай і не нашкодь»"
Фото автора
A
A
A
Чернівчанка Олеся Прудіус з колегою 16 діб волонтерила для херсонців, які пережили окупацію і тортури, але залишилися добрими та згуртованими
Нещодавно пані Олеся повернулася до Чернівців з Херсона, де другу половину червня присвятила відновленню психологічного здоров’я і військових, і постраждалих від російського терору цивільних.
– 16 діб була в Херсоні разом із колегою з Києва, – розповідає «Погляду» О. Прудіус. – Мали працювати у складі мобільної кризової бригади з подолання психологічних проблем у людей після повені, але вийшло зовсім інше. Ми з’ясували, що потребують негайного вирішення інші найгостріші проблеми – те, що люди винесли з окупації. Працювали як і з тими, кому за 60, так і з молоддю, яка зазнала нещадних тортур в окупації. Також представники Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), які там працюють вахтовим методом, потребували психологічного розвантаження та консультацій психолога. Тож по ходу підхоплювали і ДСНС, і їздили до наших військових на місця дислокації, адже ми – психологи з військової спеціалізації, це наш профіль.
Зауважу, що гостя «Погляду» – тендітна пані Олеся – у мирному житті була вчителькою та майстринею, однак повномасштабне вторгнення росії в Україну розставило свої пріоритети… З грудня 2022 року вона є координаторкою Всеукраїнського об’єднання психологів з військової спеціалізації ГО «Атлант» в Чернівцях.
Стала військовим психологом, щоб віддати шану загиблому на війні брату та його побратимам
– Як так трапилося, що майстриня, вчителька і молода мама стала психологом та ще й з військової спеціалізації?
– Психологія мене завжди цікавила. В університеті навчалася паралельно і географії, і психології. Однак психологічну освіту не завершила. Проте війна все-таки змусила продовжити навчання і зрозуміти, що психологи зараз справді дуже потрібні. Чому саме військова психологія? Тому що у мене в родині військові, у мене на війні у грудні загинув двоюрідний брат. Я зрозуміла, що саме у цій сфері зможу віддати шану своєму братові та його побратимам.
Зараз я готуюся до аспірантури – пишу наукову статтю «Адаптація комбатантів до цивільного життя», тобто ми вже так, на випередження йдемо.
А щодо роботи ГО «Атлант» в Чернівцях, то маємо мобільну бригаду із шести психологів та 10 консультантів, яка працює переважно з військовими після поранень та лікування. Також, звичайно, працюємо із родинами військовослужбовців та із родинами, які втратили на війні найдорожчих людей.
– Скільки часу довелося адаптовувати психологічні знання до військової тематики?
– Досить швидко опановувала нову сферу, тому що справді була велика потреба у психологах із військової спеціалізації. Спершу я дізналася про київський «Атлант», про те, що вони готують консультантів для роботи з військовими. Звернулася туди. Відтак у грудні до нас приїхали представники зі столиці й провели навчання саме з військової психології в Чернівцях. Ті знання, які в мене були з цивільної психології, я вже розпочала адаптовувати під військову психологію, адже цивільна і військова психологія – це взагалі різні речі. І вже на базі того, що почула від Андрія Омельченка – керівника ГО «Атлант», продовжувала навчання на спеціальних курсах і тренінгах. До речі, навчальні курси капеланів також пройшла, тому що це мені було цікаво і необхідно.
«Допомагають один одному на всіх рівнях: від влади до старенької бабці»
– Херсон сьогодні: що найбільше вразило, емоційно зачепило?
– По-перше, зачепило саме в людях – це доброта. Незважаючи на те, що вони пройшли – окупацію, тортури – люди згуртовані, добрі і справді допомагають один одному на всіх рівнях: від влади до старенької бабці. Як вони під час окупації допомагали одне одному (це і нічні загони волонтерів та месників, і ці бабусі), так вони цю згуртованість залишили і після окупації, і вони тримаються. Ще вразило те, що зараз при владі – молода команда. Це справді молоді люди, які були волонтерами при окупації, а зараз, при військовій міській адміністрації, роблять фантастичні справи для міста і містян. Це ефект «вау!» для мене.
А ще було свято в місті – за цілий тиждень народився один малюк. Це справді було свято. Життя продовжується.
За тиждень у Херсоні народився один український малюк і це стало справжнім святом Життя, яке продовжується
Якщо брати те, що було жахливим, то це, звісно, розбиті вулиці, зруйновані будинки, забиті вікна. На вулицях – майже нікого, в місті дуже мало людей. В домі, де нам муніципалітет надав квартиру для проживання, було всього 3 квартири, де мешкали люди (переважно похилого віку).
– Що давалося найважче?
– Щодо мого емоційного стану, то перші три дні відбувалася адаптація до вибухів. Ти йдеш по місту і щось десь вибухає, і ти не можеш спати, бо всю ніч гримить. Це було для мене дуже важко.
«Для них було принципово розмовляти з руснею саме українською мовою»
– Як люди пережили окупацію?
– Не можу сказати, що люди похилого віку легко пережили окупацію, але їх не чіпали. Бабусі, дай, Боже, їм здоров’я, із неабиякою гордістю розповідали: «Ми вивчали українську мову». Для них це було дуже важливо. Тож місцеві російськомовні люди, які ніколи не розмовляли українською, під час окупації збиралися на площі й вчили українську мову від носіїв. Для них було принципово розмовляти з руснею саме українською мовою. Вони їм казали: «Я не розумію те, що ти мені зараз кажеш». І вони розмовляли українською. Ось це дійсно вразило. Тобто навіть люди похилого віку ламали себе, щоб таки вивчити рідну мову, розмовляти нею.
Якщо брати вікову категорію 20-50 років, то під час окупації майже всі пройшли фільтрацію, підвали і тортури. Дуже неохоче вони про це розповідають, але з психологом такий йдуть на контакт.
– Яка мета окупанта проводити тортури цивільного населення?
– По-перше, це залякування. По-друге, для того, щоб люди переходили на бік окупанта, щоб отримували російські паспорти, щоб здавав сусід сусіда. В принципі, для цього.
Щодо тортур, то не розказуватиму, що саме там відбувалося… Це були дуже жахливі речі. Це було насилля не тільки фізичне, але й сексуальне, і не тільки жінок. І те, що я чула – ну, звісно, коли відкривалися люди… В мене теж в якийсь момент був невеличкий розпач, я запитувала себе: «А чи зможу я допомогти?». І я дзвонила своєму керівникові, я дзвонила військовому психологу Родіону Григоряну в Київ, бо теж була на якійсь межі. І мене підтримували, сказали, якщо ти зараз телефонуєш, якщо ти запитуєш, то ти зможеш. І ось так потихенько ми працювали.
«Я не зрозуміла свою силу, я зрозуміла силу людей»
– Побачила якісь позитивні зрушення у людей, зрозуміла свою силу психолога?
– Я не зрозуміла свою силу, я зрозуміла силу людей. Те, що я могла робити, я робила. А ось люди. Коли людина хоче, щоб їй надали психологічну допомогу, коли вона дуже цього бажає, то, в принципі, допомагає сама собі. А психолог – він просто корегує, вислуховує і корегує. Якщо це вже терапія, то треба дуже обережно її проводити, тому що тут справді дуже делікатна справа. Я впевнена, що ми справді впоралися на всі 1000 відсотків. І ми ще поїдемо, нас запросили представники військової міської адміністрації працювати вже не волонтерами, а в складі міжнародного проєкту в інтеграційному центрі.
– Які були відгуки у тих людей, з якими ви працювали? Потрібно, чи ні?
– Потрібно, дуже потрібно. Тому що немає там зараз психологів. Ті психологи, які приїжджають, це на годину-дві-три: «Доброго дня! Дай, Боже, здоров’я» і поїхали. А ось так, щоб взяти і працювати, і брати в терапію на два тижні – такого досвіду в них не було, для них це було щось незвичайне. І для нас, для мене та колеги, це теж був дуже великий досвід. Тобто навіть в процесі, чесно кажу, навіть в процесі терапії чи спілкування, додатково шукала фахову інформацію, щоб я нічого не пропустила, щоб нічого не зробила поганого. Тому що психологи першочергово мають керуватися принципом: «Вислухай і не нашкодь».
«В будинок, де ми жили, потрапив снаряд…»
– Потрапили під обстріли?
– Ми постійно були під обстрілами. У передостанній день також потрапили під обстріли – запальні бомби кидали. Дякувати Богові, усюди є сховища, кожних 200 метрів.
І в останній день, коли виїжджала евакуаційним потягом, в будинок, де ми жили, потрапив снаряд. Але ми залишилися живі-здорові. Загалом, у тому домі не було людських жертв.
– Що можеш нашим простим людям сказати, як правильно поводитися з тими, хто повертається з пекла війни – ВПО, військові?
– Найперший месендж саме для людей, які постійно проживають в Чернівцях і стикаються з родинами військових чи з нашими ВПО – це бути добрішими і, все ж таки, зрозуміти тих людей, зрозуміти, що їм дуже важко.
Щодо тих родин, у кого є військові, то вони однозначно мають брати чоловіка, брата чи тата за руку і вести до психолога. Тут не може бути «або», «а може». Ні. Тут має бути психолог, тут має бути спеціаліст, який допоможе.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області