Юрій «Довбуш» з дитинства був націоналістом. На Майдані у 2014-му він отримав контузію, та це його не зупинило. До 2017-го він служив в АТО, а потім повернувся додому до трьох дітей. Утім, він завжди знав, що велика війна з росією буде, тому після 24 лютого, не чекаючи, пішов знову служити.
Своїм дітям він не хоче передати цю війну, тож воюватиме до кінця. Читайте його історію у матеріалі.
Юрій із позивним «Довбуш» — військовий із Чернівців. Він брав участь у Революції гідности на Майдані, служив в АТО з 2014-го та має нескінченний досвід у військовій справі. 26 лютого 2022 року він пішов у буковинське ТрО, адже через другу групу інвалідности його у військкоматі не взяли.
Зараз він служить звичайним солдатом-стрільцем. Проте також пілотує дрони та проводить тактичні навчання для побратимів. Удома Юрій має дружину та трьох дітей, але нащадкам цю війну передати не хоче, тому служитиме до останнього.
Торік Довбуш пробув в оточенні біля Курдюмівки сім днів, звідки, думав, уже не вибереться. Шпальта зустрілася з ним на Донеччині, де він розповів про своє життя військового, несправедливість в армії та моменти на війні, коли здавалося, що це кінець.
Вибив декану зуби й потрапив в армію
Я ніколи не поєднував себе з армійкою, тому що я доволі волелюбна людина. З моїми націоналістичними поглядами мені ніколи не пасував армійський лад, у якому досі багато радянщини.
В армію я вперше потрапив, коли був на 2 курсі. Тоді я вчився на катедрі філософії та релігієзнавства. Якось посварився з деканом і вибив йому зуби. Тоді довелося бігти хто швидше: чи я піду у військкомат, чи він подасть у поліцію.
Коли відбув строкову службу, думав, в армію більше не піду. Але за декілька місяців знову підписав контракт.
Звільнили з контракту через наклеп про вбивство
За контрактом я прослужив лише півтора року, а потім опинився не в той час і не в тому місці.
Ми поїхали на три тижні на Сторожинецький полігон. Це була підготовка до змагань на кращого розвідника року. Ми жили в одній казармі разом зі строковиками. Й однієї суботи прибіг сержант і каже, що в нього немає одного бійця. Зник один зі строковиків із Донецька. Він із таких людей, які не трапляються тобі на очі.
Потім прийшов взводний, каже: «Пацани, ви ці ліси знаєте — пошукайте: може, він десь в яр упав, ногу зламав абощо».
Ми походили околицями, розпитували місцевих. Саме це і зіграло проти нас. Ці ж люди потім дали свідчення, що там ходили хлопці й запитували про зниклого строковика.
Минуло декілька днів. Приїхало керівництво, всіх військових вигнали в поле. І в той момент вище туалету знайшли тіло цього хлопця. А туалет армійський, він специфічний. Туди мало хто ходить, усі намагаються відійти десь подалі. Тому й до того часу тіло ніхто не побачив.
За даними слідства, навіть на його особистих речах не було його відбитків. Форма чиста, на взутті не було листя. Тобто, ніби його привезли туди й поклали. Але слідство виявило, що останній, кого бачили в тому районі, — високий розвідник. І вони взялися за мене.
Мене катували два дні, тримали в райвідділку під вартою. Я мав запасний телефон і з нього надіслав повідомлення, що я тут. Поки мене шукали, поліція переводила мене з одного кабінету в інший, щоб не знайшли.
Зрештою мене змусили погодитися з обвинуваченнями. Проте суд скасував їх, тому що всі докази були опосередковані. В чому причина і чому так сталося — ніхто не знає відповіді й досі. Після цього керівництво заднім числом мене звільнило — про всяк. А я особливо й не впирався.
Контузія на Майдані та Донецький аеропорт
Я був на Майдані, брав участь у Революції гідности. Отримав там невелику контузію. Після Революції в мене почалися проблеми з бронхами від диму, який там стояв усі ці місяці. Коли поїхав додому — почалася окупація Криму. Я розумів, що цим не закінчиться, тож узявся за підготовку.
І вже коли росіяни почали окуповувати Донбас, пішов до військкомату. Там узяли мої дані, але так і не перетелефонували. Тоді я пішов воювати зі своїм Правим сектором. Ми на Донеччині розвивали осередок «Тризуба» імені Степана Бандери.
Працювали з ними в багатьох цікавих місцях. Потім я перейшов воювати до Першої окремої штурмової роти добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Із ними прослужив до 2017 року. Заїжджав у Донецький аеропорт з евакуацією. Ми їхали групою, мали забирати людей. Але нашу машину роздовбали, і ми там застрягли на три доби. Втім, все закінчилося добре.
Додому повернувся на народження третьої дитини
Приїхав додому у 2017 році, на народження третьої дитини. Пообіцяв дружині, що буду на пологах. Тоді вона попросила, щоб найближчий рік, поки малий росте, я нікуди не зривався. Я і не їхав нікуди.
Було дуже важко адаптуватися до суспільства. Саме тоді я познайомився з психологинею Оленою Фоменко, яка мені допомогла справитися з тим усім. Дружимо ще відтоді, а зараз служимо в одній роті.
Вам буде цікаво: Воює з двома синами та псом Стінгом: як живе на фронті військова психологиня з Чернівців
26 лютого вранці я пішов з Оленою загальним потоком у територіальну оборону. І тут почався новий шлях, як-то кажуть. Незрозумілий, дисонансний для мене особисто. Бо в моєму розумінні воювати повинні вмотивовані люди.
Я дуже багато часу приділяв, щоб боротися з пацанами, які зловживають. Але потім зрозумів, що воюю з вітряними млинами. Тому почав проводити тактичні та медичні підготовки з хлопцями, які мають бажання. Розповідав ті речі, які свого часу допомогли мені. Після оточення в Курдюмівці багато хлопців подякували за ті, нехай базові, але знання, які я їм дав.
Служить стрільцем, хоча сертифікований пілот БПЛА
Зараз у мене посада солдата-стрільця. Проте я маю набагато більше військового досвіду. Колись я служив розвідником-навідником, професійно літаю на БПЛА. Також був комбатом добровольчого українського корпусу 16 резервної сотні.
Потім, коли дивився, як у розвідку набирали людей, які не мають стосунку до тієї професії, мене це дуже обурювало. Адже я сидів на позиціях і нічого не робив, коли знав, що можу приносити значно більше користи. А ті ж пілоти пролітають 6 метрів на коптері і ламають його.
Та зараз мені дали можливість працювати в цій сфері, і я поки не думаю про звільнення.
Сім днів в оточенні на Донеччині
У мене є плитоноска, за яку мене весь час сварять, просять, щоб я зняв. На ній мої два шеврони — Першого українського корпусу і Добровольчої штурмової роти. Коли ми працювали на Курдюмівці, я заїхав на шість днів на ротацію. Це був дуже важкий сектор: якщо пощастить годинку поспати, то це за щастя. Саме тоді почалася дичина: артилерія гатила 24/7, причому такої щільности артилерійського вогню не було від самого початку АТО.
Ми залишилися там. Усе розвивалося дуже динамічно: лінія фронту змінювалася, деякі підрозділи залишили позиції, а нас не попередили. І нас узяли в кільце, ми потрапили в оточення.
Ми зайняли кругову оборону. Я повикидав усе зі свого наплічника, скинув туди 23 пачки з патронами та десь сім-вісім магазинів. Адже що більше БК ми візьмемо, то більше шансів у нас відійти. І тут прибігає хлопець із 30 бригади, дає мені гранату. Я кажу: «В мене ж є». А він дивиться на мій шеврон і каже: «Я так зрозумів, у полон ти не дуже рвешся». Тоді я передумав і взяв ту гранату.
Нас було десять. Оточували нас близько сімнадцяти росіян. Ніколи не забуду цей момент, коли я сидів і думав: «Б**ть, може, дійсно зняти його, сховати. Там і так зеки, «вагнери», а тут ще і я — «правосек». І татуювання є». Але потім думаю: «Ну його! Я цей зелений шеврон кров’ю і потом здобував, я його не зніму!»
Фото з фейсбук-сторінки Юрія
Шість мін прилетіло поруч
У нас була позиція, яку ми називали «Граніт». Там був невеликий окопчик. На шостий день оточення, коли я там працював, біля мене з маленьким інтервалом лягло шість мін. Причому всі рази бахнуло близько, з червоним спалахом. І я лежу в тому окопі, слухаю. Вибухнуло раз. Не попало. Думаю: «Наступна моя точно!»
І так щоразу. І зміщуватися не можна, бо настільки щільний артилерійський вогонь, що єдина надія — це те, що міна просто не потрапить в окоп. Таке відчуття було, ніби зуб рвуть, а ти вже думаєш: «Ну, давай!»
При цьому всьому мені ще доводилося тримати настрій, щоб пацани не бачили що це ср**а. На мене всі дивилися, а я жартував.
Фото з фейсбук-сторінки Юрія
Останній день в оточенні
В останню, сьому, ніч усі були вже дуже стомлені. Ніхто не спав сім діб. Тієї ночі мені дали розпорядження, щоб я пішов на крайню позицію. Там навіть позиції не було — просто крайня лісопосадка. Зі мною був ще один стрілець. Нам дали кулемет і декілька коробів патронів.
Я, стомлений, займаю ту позицію. А там нема нічого зовсім — ні окопів, нічого. Я собі ледве знайшов ямку, щоб присісти від прильоту снаряда. Запитую хлопця, який зі мною: «Ти вмієш хоч з РПГ стріляти?» Він каже: «Ні». — «А зарядити хоч зможеш?» — «Теж ні». І я розумію, що в мене зараз буде піаніно: спершу стріляю з одного, потім — з іншого.
Я вже розумів, що лише диво нас врятує. Так воно і сталося. Єдине, що мене дратує, — це те, що керівництво не вважає за потрібне сповістити солдата, хто де є. Тільки завдяки якимось комунікаційним здібностям мені вдалося дізнатись, хто з наших зараз збоку, хто спереду, а хто позаду. Щоб розуміти, куди відійти, та не потрапити під дружній вогонь.
Але на ранок сьомого дня до нас приїхала заміна. Хлопці ще не знали, що тут нема вже що робити, і ми в оточенні. Є лише цей коридор для відходу.
Вибралися ми звідти з боєм. Вибили, артилерія їх трохи посунула, і вони відтягнулися. Так ми й урятувалися.
Не хочу передати цю війну своїм дітям
Я розумів, що буде повномасштабне вторгнення. Просто час було важко спрогнозувати. Ще 2000 року я посварився з деякими родичами, коли казав, що в нас буде велика війна з росією. Вони не вірили.
Історія циклічна. Ми не зможемо жити спокійно, поки в нас є такий імперіалістичний сусід під боком. І я не хочу передати цю війну своїм дітям. Уже байдуже, як це закінчиться — з моєю участю чи без мене.
Фото Василя Салиги
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media