A
A
A
Десять місяців тому сім’я Чернеців узяла на виховання трьох дітей, і нині усвідомлює, що це їхнє покликання
Наприкінці січня виповниться п’ять років як було ухвалено Закон щодо посилення соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми. Він вперше в українському законодавстві закріпив таку сімейну форму влаштування дітей, як патронатна сім’я. Для України це нове явище, проте у розвинутих країнах завдяки такій формі влаштування дітей практично не існує дитячих будинків.
На Буковині є кілька патронатних родин. Одна із них – Світлана та Денис Чернеці, котрі мешкають у Садгорі. Як їм прийшла думка зайнятися цією шляхетною справою? Які проблеми виникають у процесі виховання дітей з чужих родин? Про це ми спілкуємося із патронажною вихователькою Світланою ЧЕРНЕЦЬ.
За 10 місяців ми тільки утвердилися у бажанні допомагати знедоленим дітям
Лише не інтернат
– Виховання нинішніх дітей – клопітна справа. Ви з чоловіком маєте двох власних доньок, але наважилися взяти на патронатне виховання трьох дітей із доволі проблемної родини. Як наважилися на це?
– Я з Денисом живемо у шлюбі ось уже 18 років. Народили і виховуємо двох доньок. Але протягом тривалого часу у нас була потреба допомагати знедоленим дітям, які потрапили у складні життєві обставини. Спочатку це були тільки розмови, а після народження молодшої доньки Софії вирішили предметно зайнятися цією справою. На Запоріжжі, де ми мешкали, з цим було складніше, тому вирішили в інших регіонах шукати такої можливості. Спочатку переїхали на Київщину, відтак нам підказали, що найкращий регіон для реалізації своїх бажань – Чернівецька область. Ось ми і вирішили переїхати на Буковину. Нам знайомі сказали, що у Чернівцях є два вільних просторих будинки, які чекають на родини, котрі прагнуть займатися патронатною справою. Коли ж ми прибули на співбесіду, виявилося що житло вже зайнято іншими родинами. Нам дуже сподобався цей край, привітні люди, тому вирішили залишитися тут. Знайшли вільний будинок, який домовились орендувати. Чоловік Денис організував будівельну бригаду, я ж влаштувалася працювати на швейну фабрику, де виготовляли сумки. Але думки про патронаж не покидали нас. І ось одного дня нам зателефонували зі Служби у справах дітей й запропонувала створити не будинок сімейного типу, а зайнятися патронажним вихованням дітей, які потрапили у складні життєві обставини. Ми були готові до цього, тож відразу погодилися.
– Пані Світлано, окресліть кількома словами, що воно таке – патронат. Хто має право займатися цією справою?
– Узагалі, сімейний патронат допомагає дітям, які втратили батьків, або чиї батьки або особи, що їх замінюють, не здійснюють своїх батьківських обов’язків через різні причини. Передбачається патронаж і для дітей, які зазнали наслідків батьківської недбалості або жорстокого поводження і ризикують наразитись на це у подальшому, а також для немовлят, від яких матері відмовились одразу після народження. Держава влаштовує таких дітей на тимчасове проживання та виховання у професійні патронатні сім’ї. Така форма сімейного догляду та виховання є альтернативою перебуванню дитини в інтернатному закладі. Я особисто вважаю, що інтернатних установ взагалі не повинно бути. Малюки мають жити у родинах. Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини у сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин. Ну а патронатним вихователем може бути повнолітній громадянин України, який має досвід виховання дитини і відповідні житлові умови для надання послуг з догляду, виховання й реабілітації дитини у своєму домі.
– У вас двоє доньок, одна із них практично доросла. Як вони сприйняли поповнення у родині?
– Нам запропонували взяти на патронатне виховання відразу трьох дітей з проблемної сім’ї – двох хлопчиків 10 й 11 років та їхню молодшу сестру. Наші доньки нормально сприйняли наше рішення взяти на виховання чужих дітей, оскільки це неодноразово обговорювали на сімейній раді. Повірте, якби наші дівчата були проти цього, ми б відмовилися від своєї затії. Але спершу нам потрібно було зібрати необхідні документи, пройти комісії, одержати дозволи. За два тижні ми пройшли цю процедуру. Зізнаюся щиро, що перед нами всі двері були відчинені. Пройшли у Чернівцях навчання. Пощастило на наставника. Мирослава Ткачук надала нам повну інформацію, навчила, як поводитися з такими дітьми, підказала методи виховання. Знаєте, якби мала раніше такі знання, певно своїх дітей виховувала б по-іншому. Так ось, перш ніж передати нам дітей, комісія обстежила наші житлові умови і визнала їх прийнятними. Тому невдовзі нашу сім’ю поповнили Андрій, Олег і маленька Кароліна.
Легко влилися у родину
– Пані Світлано, ви прийняли дітей, які жили у проблемній сім’ї. Кожен з них мав уже свій характер. Чи був у них період адаптації?
– Як такого періоду адаптації у них не було. Їх привезли до нас і почали жити. Першою їхньою фразою було: «О, а нам тут подобається». Найменшенька Кароліна відразу заявила: «Я тут буду головною». Після коротких оглядин помешкання і двору вони поцікавилися, а що ми будемо зараз їсти? Мені теж не довелося підлаштовуватися під них. Діти дуже люблять молочні страви. Власне, їдять все. Жодного разу я не чула, аби вони заявили, що чогось їсти не будуть. Звичайно, якимось стравам таки віддають перевагу – залюбки споживають шашлик, курочку у сметані, люблять медовий торт, печиво, цукерки… Як і всі діти.
– Чи мають діти якісь захоплення і чи допомагаєте їм зреалізувати їх?
– Ми живемо практично у самому центрі Садгори. Навколо нас є заклади, де працюють творчі гуртки. Хлопчаки походили, поцікавилися й вибрали собі гурток з художньої обробки дерева. Крім того, середній Олег – природжений футболіст. Він готовий цілий день пропадати на стадіоні. Кароліна займається у гуртку «Вмілі руки». Гадаю, набуті тут навички згодом пригодяться їм у житті. На жаль, не можу похвалитися їхніми успіхами у загальноосвітній школі. І не їхня у цьому провина. Річ у тому, що раніше вдома з ними цим ніхто не займався. Ми зі свого боку намагаємося підтягнути навчання. Допомагають у вихованні патронатних дітей і наші доньки. Наприклад, наша старша донька Ніка грає на гітарі. Олег теж захотів навчитися, вона охоче допомагає йому, і хлопчик уже затямив кілька акордів. На його прохання, ми купили гітару.
– А до роботи, ведення хатнього господарства залучаєте дітей?
– Так, ми вчимо їх порядку, щоб вони прибирали за собою ліжка, мили посуд, стежили за своїми речами. Що стосується іншого. Ми маємо невеличкий городик. Звісно, заохочуємо дітей до праці, але не примушуємо. Вони і так натерпілися лиха у своєму житті. Старшому Андрієві виповнилося 11 років, а складається враження, що у них взагалі дитинства не було. Хочу, щоб вони почувалися дітьми.
– У кожної дитини свій характер. Не кожна мати може впоратися зі своїми трьома дітками, а тут чужі. Як вам вдається знаходити підхід?
– Не можу сказати, що все було ідеально. Виникали різні ситуації. Навіть зі своїми біологічними дітьми зрідка виникають якість розбіжності, а тут чужі. Спершу, коли виникали непорозуміння, я виходила надвір і глибоко дихала для заспокоєння. Розуміла, що треба було зважати на те, що у своєму попередньому житті патронатні діти бачили, здебільшого, сварки, докори, побої, приниження. Намагалася з ними багато і по суті розмовляти. Переконувати, що таке добре, а що погано. Звичайно, за 10 місяців перебування у нас діти помітно змінилися в кращий бік. Чи виникала думка, щоб дитину покарати? Були випадки, коли діти жорстоко билися між собою. Потрібно було злагоджувати ситуацію. Тоді розводила їх по різних кутках кімнати. Але покарання має бути розумним, без приниження.
Без дітей уже не зможемо
– Виховання, догляд дітей – затратна справа. Чи допомагає держава таким дітям матеріально?
– Цілком. Держава для таких дітей щомісяця виділяє кошти із розрахунку по два з половиною прожиткових мінімуми. Цього цілком достатньо для того, щоб діти повноцінно харчувалися, одягалися, мали кишенькові гроші. Вони не мають сучасних гаджетів, але це й ні до чого. Ми вдома маємо комп’ютер, тож переглядаємо улюблені фільми разом.
– Скажіть, мають можливість патронатні діти оздоровлюватися влітку у таборах?
– Нам були дві пропозиції оздоровити дітей у таборах. Але виникали причини, через які ми не могли відпустити дітей. Попри це, ми всі разом поїхали до батьків, які живуть у Запорізькій області, за 35 кілометрів від моря. Діти два тижні добряче відпочили біля моря.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області