A
A
A
Художник Анатолій Фурлет розповів про життя на пенсії, невибагливість та персональну істинність буття
Анатолій Фурлет у незмінній бандані і з наплічником скидається більше на бешкетного підлітка, аніж на пенсіонера. Однак видають неабиякий досвід – борода, мистецькі шедеври, породжені талантом і безперервною працею, та мудрі думки. Він охоче ділиться зі своїми надбаннями, мовляв, важливо більше давати, аніж брати. Бо коли ти береш, то збагачуєш руки, а коли віддаєш – серце.
Розповідаючи про місію Художника, який несе у маси окремий світ, пан Анатолій зауважує, що це його суто суб’єктивна думка, яка не претендує на монополію на правду:
– Знаєте, коли людині дається дар, то це великий подарунок долі. З роками я більше відчуваю і розумію, що талант – єдина річ, на яку варто тратити життя, не розмінюючись на силу-силенну спокус. В ідеалі, якщо Художнику пощастить, то він має, звичайно, тільки малювати і все.
– За плечима маєте неабиякий педагогічний стаж…
– Пропрацював у школі майже 34 роки – з них 20 – був директором, а решта часу – вчителем. Старався свою справу робити більш-менш по-людськи. Завжди було у пріоритеті для мене – малювання. Але школа є школа, то державна служба і ти маєш виконувати її ретельно. Я з тими дітками якісь конкурси завойовував, українські та міжнародні. Мої вихованці постійно десь перемагали. Та й зарплата була хороша, бо добре віддячували за мою працю. Чесно сказати, я не бідував. І якось приходжу до свого доброго львівського товариша-художника, захопливо розповідаю йому про перемоги своїх дітей у Франції, Швеції та й на українських внутрішньодержавних конкурсах. А він мені: «Ти таке розказуєш. Подивися, що ти малюєш. Діти твої – це добре, але це як вода у пісок».
Так, я знаю, діти – це чудово, вони тебе тримають у тонусі, бо з ними немає компромісів – вони досить жорсткі. І ясно, що я дуже вдячний за той період, коли міг з ними попрацювати. Можливо, таким чином я формувався як художник. Діти мали вплив на мене, це однозначно.
– Тож, незважаючи на різні посади, постійно писали картини?
– Знаєте, є якась така річ, що незалежно, чи ти потрібний людям, чи не потрібний, чи ти визнаний художник, чи не визнаний, а потреба у творчості присутня.
Якось я був ще таким молодим, закінчив університет, повернувся додому і вирішив зайнятися книжковою ілюстрацією. Поїхав у село до батьків і взявся змальовувати козацькі пісні і пісні про кохання. За літо вийшло 9 ілюстрацій. Я вибрав формат такий незвичайний – довгий. І ось надворі 1987 рік, йшли всякі перебудовні справи. Я поїхав в одне видавництво, в інше і мене, звичайно, «бортанули». Це зараз якби побачили, що приніс комерційні твори, то одразу взяли б. А тоді було все таке, прорадянське. Кожен тримався свого куска хліба і своїх замовлень. Я то все полишив. Думаю, маю школу – буду займатися дітьми. Але десь місяців через три мені знову захотілося малювати. Тоді й вирішив, що творитиму для себе, поступово я почав малювати уже на постійній основі. Отже,то теж був дуже корисний життєвий досвід. Адже коли ти отримуєш якийсь удар, то можеш використати його для саморозвитку.
– Які є особисті заповіді Анатолія Фурлета, що є вашою істиною?
– Любити й шанувати у собі талант – це завжди виправдано, це ніколи не зрадить. Знаєте, пишеш за рік 50 полотен, то може 1-2 полотна із них, якщо пощастить, напишеш чудово, і сам над собою трошки піднімешся. Інакше кажучи, ти постійно піднімаєш собі планку і це дуже цікаво, захоплююче і ні з чим не можна зрівняти.
Знаєте, в Києві у мене будинок, а я вже п’ять років живу тут. І цього року тільки 3 тижні пожив у столиці. А у Чернівцях – батьківщина, тут мені і майстерню велику дали, що дуже важливо. Виглядає збоку, що я заради цього і приїхав. Але фактично причина цього – велика любов до мистецтва. Це неможливо передати. Я зараз взагалі ні на що не хочу тратити час, окрім мистецтва. Бо якщо всерйоз заглибився у то діло, то й справді «митцю не треба нагород – його нагородила сама доля». І коли тобі є що сказати, ти маєш якусь образну мову, свій світ – уже нічого нецікаво взагалі: чи купує хтось твої роботи, чи не купує. Але ти все одно робиш час від часу якісь оригінальні речі й люди, звісно, купують їх. Хоча художнику багато не треба.
– Ваші роботи незвичайні й дуже світлі, несуть багато додаткової інформації…
– Навіть сама техніка, яку я вигадав, покликана сприяти тому, щоб люди, які споглядають роботу, приймали певне запрошення до співтворчості. Мені і самому цікаво, якщо ви побачите щось інше, ніж те, що я задумував. Тільки фотографія всім однакову інформацію несе і то, одні бачать те, інші – се. Як на мене, картину неможливо пояснити. Коли ти розпочинаєш, то не знаєш, чим все закінчиться.
– Уже вісім років, як на пенсії. На початках було страшно виходити на заслужений відпочинок?
– Ні. Мені не було страшно, зовсім. Я не бідував. Я не був багатим, але й не бідував. Водночас хоч мав пристойну зарплату – нічого не відклав. У мене ніколи не буває, щоб назбирувалися гроші. Тільки-но вони приходять, як моментально у мене 100 планів з’являється. Потім ще паралельно мав одну-дві дитинки і готував їх до вступу до академії чи університету. Але це тривало недовго. Може 4-5 років, як вийшов на пенсію. А потім і те припинив. Та насправді одразу дуже стало легше, коли я власних дітей вивчив і вони стали на ноги. Тому що коли діти вчаться, твоя творчість нікому нецікава, бо не мороч нікому голову – дівчинці треба одягтися-взутися, їй треба те, їй треба се. Сьогодні синові 41 рік, а доньці – 33. Від сина маю 10-річного онука, а від доньки – трирічну онуку.
– Як оцінюєте розмір пенсії, чи справедлива вона відносно вкладених зусиль і часу?
– Так як людям, так і мені. Мені шкода, звичайно, тих, кому зараз скрутно. Але себе я не шкодую. Мені нормально. Я – людина з села й звик обходитися мінімумом. І мені достатньо. Зараз всі вільні гроші кидаю на матеріали. Мені вистачає з головою. А все решта – не цікавить. Ось заходиш в магазин з одягом, а мене нічого не чіпляє.
Анатолій Фурлет радить сьогоднішнім пенсіонерам проганяти депресивний настрій такою специфічною спокусою, як творчість
– Але ж ви – митець, чи не маєте потреби самовиразитися через одяг, щоб навіть перехожі казали: «О, це, мабуть, точно художник!»?
– Колись у мене таке було, коли молодшим був. Оце ще може з того часу в мене бандана залишилася. А зараз – ні. Тепер я розумію, що ти маєш написати гідну картину. А коли ти просто виставляєшся кращим з кращих, то вся твоя одежа просто смішна. Я й тому переїхав до Києва. Кинув школу, коли директором був, що всі вдома у шоці були – це був 2000 рік. Кажуть, що робиш? Діти твої вчаться, а ти кинув роботу директора. Ніхто ж не виганяв з роботи. Ні, кажу, я хочу бути у Києві, бо там – конкуренція, там життя, там нормально. Правда, до того часу вже з’їздив в Америку, виставляв свої роботи у Гарварді.
– Як пенсіонеру сьогодні не потонути у безвиході, негативі, зокрема й через мізерну пенсію, коли ніяк не звести кінці з кінцями?
– Я не уявляю, як вони живуть. Але це стосується не лише пенсіонерів. Молоді люди теж погано живуть. Коли приїжджаю у село, то в мене там мама старенька, їй вже 83 роки. Неподалік окремо живе сестра, в іншому місці неподалік живе брат. Але ми поселили племінників біля мами, щоб вони вже дивилися за бабунею, адже житла свого не мали. І я бачу, як ті діти там мучаться. Ну що це – за 300 гривень по садах він оббирає яблука. І там двоє діток малих ростуть. Ось школа, дистанційне навчання, їм треба якогось комп’ютера напевне. Інакше воно просто неосвічене виросте. Тож молодим людям також важко. Ну якесь замкнене коло. Там, напевне, треба бути з якимись унікальними здібностями, щоб вирватися з того. Дуже жорсткий відбір йде.
– Звідки старшим людям брати радість до життя, щоби у зародку прогнати депресивний настрій?
– Можливо, творчістю зайнятися. Я би зайнявся творчістю. Я би провів їм декілька майстер-класів цікавих, то дуже така спокуса специфічна. А ще знаєте, що помітив – ви мені ставите запитання про проблеми, про які усі люди говорять. І сьогодні дуже часто до мене звертаються люди дуже багаті, які хочуть навчитися малювати. Ну у них є все. У них бізнес паралельно в Україні та за кордоном. Але хочуть малювати, хоч ти вбийся. І готові платити, скільки хочеш. Та найбільше мене тішить, що на моєму шляху трапляються багатії, які допомагають культурі, підтримують масштабні мистецькі артпроєкти.
– Які поради можна дати сучасній молоді?
– Знаєте, я не буду давати їм поради, вони зараз дуже розумні. Захоплююся ними. Думаю, що ми просто смішно виглядаємо порівняно з ними, це 100 відсотків. Ви знаєте, що я побачив? І це не випадково. Побачив у Львові величезний банер із зображенням хлопчика і написом: «Що ви зробили сьогодні для того, щоб його життя було кращим за наше? Щоб вони були розумніші і мудріші за нас?». Це чудовий посил!
– Природно почуваєтеся у статусі «пенсіонер»?
– Ні, я навіть не розумію що це. Воно якось так… Мені здається, що я лише розпочинаю щось робити. І надважливо – коли саме все зробити, а не як то втілити. Є технічні моменти, як ж не всезнайка. І ти піднімаєш планку, і думаєш, як технічно втілити, але не настільки. Зараз актуальніша проблема часу. Я поспішаю, щоб встигнути. Тому не їжджу туди-сюди, а сиджу тут і працюю.
Ольга ШУПЕНЯ
Загалом, почуваюся років на 30.
– Як старшим людям почуватися у тонусі?
– Навіть не знаю. Ось я православний, а це якось мав розмову з протестантами. То вони кажуть, що всі наші проблеми – з голови. Мовляв, не зважайте на різні життєві дрібниці, а підіть в онкоцентр і подивіться, ось там – бабуся лежить, якій сказали, що вона через 2 тижні помре. А вона сидить і в’яже шкарпетки. На запитання: «Нашо ви, бабцю, це робите, ви ж не доживете, щоб те носити?». А вона у відповідь: «Нічо, хтось буде носити». Тобто, є люди, які мислять зовсім по-іншому і це чудово.
Як на мене, щоб віднайти людям душевний спокій, необхідно знайти тих, кому важче за вас і допомогти їм.
Новини Чернівецької області