Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Фото: Lufti Ozkok/Rex/Sipa
Семюел Беккет – письменник, який змінив театральне мистецтво й додав світовій літературі трохи абсурду. 1969 року його творчість відзначили Нобелівською премією за п’єси та прозу, в яких «трагізм сучасної людини стає її тріумфом». Цьогоріч у квітні виповнюється 115 років від дня народження автора. А це – добрий привід згадати митця і заразом один із перших його романів «Уот», у якому відчуження головного героя є відображенням долі самого автора.
Майбутній засновник театру абсурду (поруч із Еженом Йонеско) народився в ірландській родині в Дубліні, навчався у приватній школі, де свого часу здобував освіту його відомий співвітчизник, автор «Портрету Доріана Ґрея» Оскар Вайлд. Упродовж усього життя Беккет мав пристрасть до гри в шахи, а його улюбленою книжкою була «Божественна комедія» Данте, образи якої згодом надихатимуть Беккета у його власній творчості. Згадаймо бодай рядки з «Божественної комедії», які долинають у вигляді плачу до головного героя в романі «Уот» із канави, коли він прямує зі станції.
Ще під час навчання в коледжі письменник відвідав Париж, а згодом назавжди переїхав до Франції. Свої тексти він писав англійською і французькою мовами, водночас уникаючи публічности як серед лондонської, так і паризької богеми. Щоправда, це не заважало йому бути популярним у жінок. Подейкують, що до Беккета виявляла інтерес одна з найбагатших наречених того часу — американська меценатка й колекціонерка мистецтва Пеґґі Ґуґґенгайм. Свої статки дівчина успадкувала від батька, успішного бізнесмена, який загинув на «Титаніку».
Та не лише вона захоплювалася молодим ірландцем. Лючія, донька відомого письменника, автора роману «Улісс» Джеймса Джойса, в якого Беккет працював літературним секретарем, теж була закохана в молодого чоловіка. От тільки без взаємности. Перешкодою для їхніх стосунків став і нестабільний психічний стан Лючії, у якої почала сильнішати шизофренія. Допомогти дівчині не зміг навіть психоаналітик Карл Ґустав Юнґ, до якого вона зверталася за консультацією.
Фото https://inlviv.in.ua
За рік до початку Другої світової війни з Беккетом сталася історія, що змусила автора переосмилити власне життя. У Парижі на одній із вулиць на нього з невідомих причин напав безхатченко з ножем. Попри серйозність отриманих ран, письменникові вдалося одужати (не в останню чергу завдяки покровителю Джеймсу Джойсу). Незадовго після цього почалася війна, яка кардинально змінила життя Беккета.
У цей час письменник стає активним учасником французького Руху Опору. Він працював у різних підпільних групах, у яких Беккета знали за прізвиськом Ірландець. Коли їх було викрито, митець разом із дружиною втікають від гестапо на південь Франції. Там він працює різноробом і починає писати «Уота», який був опублікований 1953 року.
Українською цей твір уперше побачив світ у журналі «Всесвіт» 1991-го в перекладі Володимира Діброви. 25 років по тому його опублікували окремою книжкою у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у рамках проєкту «Вавилонська бібліотека». До речі, це не єдиний переклад Беккета українською: від 70-х рр. минулого століття світ побачили його п’єси «Чекаючи на Ґодо», «Остання стрічка Креппа» та «Ендшпіль», романи «Молой», «Малон умирає», «Несказанний», «Мерсьє та Кам’є». «Уот» – один із останніх творів автора, написаних англійською. Наступні свої тексти Беккет писав французькою.
Якщо ви любите сюжетні романи, то «Уот» однозначно не один із них. Усе, що може зрозуміти читач із цього твору щодо хронологічного розвитку подій, пов’язане з головним героєм Уотом, який наймається на роботу до містера Нота, декілька років працює в нього та згодом передає свій пост наступному прислужнику. Та за такими непоказними подіями і прихована справжня літературна вартість.
Роман Семюеля Беккета складається з чотирьох частин та додатків, із якими автор радить ознайомитися наприкінці. У цьому творі, як і в інших, Беккет використовує техніку потоку свідомости, властиву текстам Джеймса Джойса та Марселя Пруста, які мали вплив на творчість ірландського письменника. Особливий символізм закладений в імена головних героїв – слуги Уота і його господаря Нота. Уот – з англійської «what» – «що», а Нот – слово заперечення «ні» або «нуль». У такий спосіб підкреслює марність порозуміння між слугою і господарем, людиною нижчою і вищою.
Тема індивіда, безпорадного перед викликами світу, – одна з центральних у романі. Ще в дитинстві мама казала Уоту: «Ти моя маленька розумна людина». Однак упродовж років герой не зміг використати ці знання для власного розвитку чи просування службовою драбиною. Під час служби у містера Нота ми спостерігаємо ці позитивні зміни, коли герой спершу працює на першому поверсі, згодом піднімається на другий. Проте, незважаючи на це, Уот почуває себе самотнім, безсилим, нереалізованим і немічним (автор натякає також на його фізичні вади під час любощів із жінкою). Він гостро відчуває безвихідь свого становища, занепад світу і загалом безпорадність людських істот.
Такими є заледве чи не всі персонажі Беккета, що втрачають свою індивідуальність, загублені серед нечітких ознак часопростору й подекуди геть позбавлені будь-якої дієвости. Натомість особлива увага автора прикута до мови героїв, яка часто (і в «Уоті» також) набуває рис нескінченних монологів і потоків свідомости, що губляться у непослідовній асоціативній круговерті. Так, у якийсь момент Уот починає переставляти літери в словах і речення у межах одного абзацу.
Показовим у романі є образ господаря. «Містер Нот був добрим хазяїном, у певному сенсі», – йдеться у тексті. «Коли він їв, – міркує Уот, – то на всю губу, коли вже пив, то пив нахильці, коли спав, то, бувало, й гарматою його не розбудиш, якщо вже робив щось, то робив регулярно». Та водночас цей герой ні в чому не відчував потреби.
Уот майже не бачив свого господаря, оскільки той зрідка спускався на перший поверх. Не може чоловік і точно сказати, якою була зовнішність містера Нота, оскільки вона постійно змінювалася. Це трохи дивно, адже Уот відповідав за стан їдальні та сервірування столу і, здавалося б, мав безпосередній контакт зі своїм хазяїном. Дотримання відстані не порушувалося навіть під час спустошення нічних горщиків господаря і слуг. Ця ще одна тема – екскрементів і помиїв як нерозлучних супутників людини – нерідко виникає у творах Беккета («Уот», «Малон умирає»). Між іншим, саме на місці біля дому, де зливали всі відходи, одного разу й зустрічаються Уот і Нот, щоб подивитися на синю квітку і черв’яка, який копає землю біля неї.
Такий глибокий символізм трагічної долі окремої людини, яка не завжди розуміє, що відбувається довкола, навряд чи буде близьким широкому колу читачів. Ба більше, цей роман важко порадити для читання тим, хто тільки починає знайомитися з творчістю Беккета. Для цього більш відповідною буде трагікомедія «Чекаючи на Ґодо». До речі, впродовж останніх 50-ти років вона займає перше місце за кількістю театральних постановок у цілому світі.
Від самого початку у творах ірландського письменника простежується потяг до мінімалізму. З часом ця схильність у текстах Беккета лише зростає. Наприкінці 60-х років ХХ століття вона довела його до… Книги рекордів Гіннеса, в яку він потрапив завдяки тому, що створив найкоротшу п’єсу – «Подих» («Breath»). Вона триває лише 35 секунд і не має жодної дійової особи. Цим Беккет ще раз привернув увагу до короткотривалости людського існування, теми ізоляції, що була наскрізною в його текстах, і того короткого відтинку між першим і останнім подихом, який ми звемо життям.
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media