З Андрієм Балинським, професором Бєльського університету (Молдова). 2010 р
Фото надано автором
A
A
A
Інакодумство і вільнодумство серед української молоді були завжди
Не є великим секретом, що в Радянському Союзі починаючи з 5-го класу, учнів всіляко переконували, що соціалізм то найкраще в світі, і він обов’язково переросте у комунізм і всі будуть жити немов у казці і можливо, навіть не будуть працювати. Але щоб жити, як заповідав великий Ленін – треба пройти гарт у жовтенятах, піонерах, комсомолі, і нарешті, стати комуністом. Віра і церква були поза законом.
Усе навкруги було в лозунгах: «Наш шлях до повної перемоги соціалізму!» або «Хай живе комунізм!» тощо… А про капіталізм то було однозначно – «паразитичний, загниваючий, безпощадний і викручує всі жили з трудового класу, який ледь зводить кінці з кінцями». Усі газети, журнали, радіо і телебачення у 1970 роках також голосили те саме. Кіно, яке було найдоступніше, пропагувало тільки соціалістичний спосіб життя.
Реальність і дійсність були різними
Тому згадуючи вже свою свідому юність, визнаю, що у мене (та й більшості молодих людей) навіть у думці не було, щоб порівняти ту дійсність з якоюсь іншою, а тим паче з пропащим капіталізмом. Але реальність і бідність ніяк не вписувались в обіцянки керівників компартії і тодішніх депутатів. Мати, яка все життя ґарувала у рільничій ланці колгоспу-мільйонера лише останні десять років заробляла трохи більше, ніж сто карбованців. Батько, учасник бойових дій Другої світової війни з травня 1944 по жовтень 1945 року вийшов на пенсію із ставки 95 радянських карбованців. Рятувало власне господарство – город, корова, свині, кури, гуси і лише десь після 70-ти років батько отримував пільгові газ та світло. Таких фронтовиків у селі було лише три десятки, а до 90 років дожили шестеро із 146…
Того часу батька одноліток у Канаді Річард Дутка (його батьки родом з Ошихлібів, а мати – рідна сестра моєї бабусі), все життя отримував пенсію 1200 доларів. Він теж був учасником Другої світової війни у Нормандії, а помер у віці 92 роки.
У середині 1970-х з Канади повернувся бабусин брат Андронатій Бойда. Причина банальна – його дружина не хотіла їхати на чужину, а він не зміг покинути її з дочкою та онукою. Доживали в Ошихлібах у страшенній нужді. Вуйко Дроньо і став першим, хто розповів мені багато чого з життя за кордоном. Він до кінця своїх днів жалів за процвітаючою Канадою. Але була ще одна таємниця його життя – там він піддався комуністичній пропаганді і став членом Компартії.
Здавалось, що такий «шедевр» стане центром уваги радянської пропаганди і його вшанують тут на Батьківщині. Та де там – ніхто навіть не звернув уваги на заокеанського комуніста. Забутий всіма і ображений він дуже скоро пішов з життя.
Хотіли знати більше про світ
Та одна його порада нам із батьком сподобалася – тато купив нового радіоприймача і ми слухали «Голос Америки», «Німецьку хвилю», «Радіо Свобод», «Радіо Ватикан». Багато чого прояснилось: тоталітарна держава тримала нас у капкані й весь час казала – тіштеся тому що є… З часом процес пізнання, порівняння, роздумів і висновків став активнішим – з’явилися цікаві книжки, їх діставав сусід і старший товариш Іван Костюк, який 1964 року «наслідить» в історії, зваливши разом із однокласником Володимиром Івасюком погруддя Леніна в Кіцмані.
Згодом Івасюк взагалі став світовою знаменитістю, а мені за ті дві короткі зустрічі, що дав Бог, запам’яталися його слова: «Кохайся в музиці хлопче, будеш завше щасливий». І щось у тому виявилось істиною.
У наших з хлопцями розмовах ми дедалі частіше згадували нові прізвища В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, братів Горинів, як послідовників борців за волю України Коновальця, Мельника, Бандери, Шухевича, а також наших сільських хлопців, розстріляних радянськими каральними органами у 1941-1946 роках.
«Там» і «тут» жили по-різному
А ось вже конкретні факти переваг життя за кордоном розповіли двоюрідні брати Олександр та Денис, які служили строкову військову службу в групах радянських військ НДР та Угорщини.
Реальну користь дало подальше спілкування з приїжджими молодими вчителями періоду закінчення школи – Василь Ягольник, Василь Урсуляк, Володимир Турик, Крізон Якович, Зоя Савка. На той час – це були педагоги-новатори, які критично оцінювали сьогодення. Непересічними особистостями були директор школи Карпо Мельник і завуч Олексій Лупул.
У технікумі такими були Михайло Хоробрих, Іван Горовий, Веніамін Люттер, Аркадій Шварц, Валентина Старікова, Жанна Карвацька й особливо Клим Семисюк. Політекономію він завжди подавав на конкретних прикладах і справедливо, не завжди на користь тодішньої системи. Ми з ним навіть знайшли спільну точку в оцінці першого сучасного українського економіста Михайла Туган-Барановського, якого радянська система «зарахувала» до буржуазних націоналістів за критику теорії капіталізму Маркса та несприйняття соціалізму Леніна. Значно вплинули у плані пізнання двох змагальних систем на мене трохи старші товариші по навчанню – Андрій Балинський, Юрій Ванчицький та Олександр Мокрієнко.
Армійський період 1971-73 рр. лише підсилив мої сумніви у неперевершеній могутності СРСР, яка базувалася на 90% брехні. Про це я знав, слухаючи ті ж заборонені ворожі радіостанції, бо військову службу проходив на посаді радиста на сучасних тодішніх радіоприймачах.
1972 року Москва змінила керівника ЦК КП України Шелеста на Щербицького. Почалося відкрите засилля всього російського, особливо мови.
Того часу в рідному селі з’явився перший політичний в’язень вже мого покоління. Це – Іван Бабюк (Рудик) написав на стіні Будинку культури «Хай живе Степан Бандера» і вивісив синьо-жовтий та чорно-малиновий прапор. Галас був неймовірний, слідство і вирок районного суду – три роки позбавлення волі.
Незабутнє враження справили дві зустрічі з покійним Іваном Миколайчуком, який дружив із моїм рідним дядьком Іваном. Вони були однолітки і мали спільні погляди на тодішнє культурне і світське життя.
Як не дивно, пізніше вже в університеті, теж виявились викладачі, які були інакодумцями. Це – Олександр Чорний, Петро Белінський, Ігор Ловля, Євгенія Федюк… Звичайно, що в той час вони не могли публічно виступити проти системи, але в своїх лекціях по конкретних темах порівняння робили правдиві, а висновки – справедливі.
Цікаві люди супроводжували по житті
Першим місцем мого трудового життя був будівельний трест у Києві. Справжніми просвітителями для мене тут стали ветерани праці Віра Бідулько та Микола Панченко, а також одноліток Валентин Бесараб. Саме завдяки Панченку відбулася перша поїздка до Польщі та НДР. Ось там вже особисто міг зробити якісь порівняння та висновки. Вони були разючі… Починаючи від доріг, чистоти, культури, знайомства з будівельними майданчиками, неповторною архітектурою тощо.
Білосток, Варшава, Лодзь, Вроцлав, Берлін, Потсдам, Магдебург, Лейпциг, Дрезден, Катовіце, Краків, Люблін – це маршрут потяга дружби. Як для першої вилазки за кордон – то було незабутньо. Досі у мене світлі спогади про симпатичних і непростих полячок Малгожату Журавську та Ельжбету Касперчак, які буквально відкрили мені очі на питання «історичної справедливості» – як, мовляв, можна століттями жити під російським ярмом?!
Після повернення на Буковину працював у Кіцманському райміжгоспбуді. Тут доля звела з двома неординарними постатями – Василем Морозом і Орестом Моргочем. Перший, будучи на високій посаді у райвиконкомі посмів перечити першому секретарю райкому партії і поплатився посадою. Недовго був і керівником міжбуду – партійний лідер був злопам’ятним.
Особисті погляди на закордонні достатки
У цей період вдалось побувати у нібито соціалістичних, але як показали візити, за розвитком – справжніх капіталістичних Угорщині та Чехословаччині. Через події 1956 і 1968 рр., коли радянські танки зробили криваве місиво з демократій тих країн, люди ненавиділи нас.
Та справжнім відкриттям того світу і джерелом достовірної інформації стала поїздка до Югославії. Наша група у складі 33 комсомольських активістів прибула до СФРЮ у серпні 1978 року. У молодіжному таборі з нами були американці, західні німці, голландці, поляки, чехи та, власне, самі господарі – серби, хорвати, словенці і боснійці, чорногорці і македонці. Там відбулось наше перше знайомство із порнофільмами. Саме після них ми стали якісь розкуті. А всі ті іноземці просто сміялись з нашого «совєтіко обліко морале».
До розвалу СРСР залишалось ще довгих 13 років і весь той період нас гнітила брехлива і загниваюча дійсність. Але, на жаль, і Україна не виправдала елементарних сподівань простих українців. Нас сьогодні просто винищують московські окупанти…
Василь Мойса, корінний буковинець
Мої перші кумири В. Івасюк та І. Костюк на виправних роботах за наругу над пам’ятником Леніну в Кіцмані. осінь 1964 р. Фото надано автором
Новини Чернівецької області