Українці самі по собі зберігають традиції – традиційні сім’ї, звичаї, пісні тощо
Фото pogliad.ua
A
A
A
У Чернівцях фольклорний театр-студія «Гердан» популяризує та поширює автентику
Нині часто збереження та популяризація народної творчості, обрядів, пісень, звичаїв та традицій лежить на плечах ентузіастів своєї справи. Приємно, коли вони намагаються навчити молоде покоління та передати їм знання про свій регіон, свою країну та прищепити любов до первісної культури і коріння. Про роботу театру-студії, виступи, національні строї та народознавчі експедиції нам розповіла директор Чернівецького міського фольклорного театру-студії «Гердан» Анастасія Костюк.
«Ми ділимося своєю творчістю з іноземцями»
– Наскільки сьогодні є затребуваною фольк-музика, етномотиви? У світі зараз є тенденція до відродження автентичних національних джерел. Це навіть притаманно для США, де розвивають і популяризують кантрі-музику. Тому цікаво, чи це затребуване у нас – не на Буковині чи Західній Україні, а в інших регіонах країни, де національні традиції не такі поширені?
– За кордоном фольклор, традиції, які вони зберігають, – має надзвичайну цінність. І ми нині заходимо стрімко в цей етап. Але українці самі по собі зберігають традиції – традиційні сім’ї, звичаї, пісні тощо. Це якщо говорити про Буковину чи Західну Україну. Якщо говорити про інші регіони країни, то були ситуації, коли під час спілкування років зо десять тому з кримчанами, виявлялося, що вони не знали елементарних традицій Різдва чи Великодня. Це те, що для кожного з нас взагалі звичайні речі, бо коли ми з вами спілкуємося, то у нас не виникає запитання, чому на Різдво на столі стоїть кутя, а не інша страва. А для них це щось нове. Вони дивилися на нас як на екзотику – на національні костюми, українську пісню. Коли ми дуже давно лише розпочинали (я була ще малою), то добре пам’ятаю, що навіть для Буковини це було незвичним. Ми були такими собі першопрохідцями. А сьогодні це увійшло в традицію – люди одягають вишиванки, нас («Гердан») уже пізнають, популяризуються народні традиції та обряди.
Ставлю перед собою таке завдання, аби відвідати з виступами великі східні міста і заспівати, як ми це робимо
І зараз, коли на сцену виходять молоді люди (хлопці та дівчата), які співають народним голосом, виконують автентику і потопають у цьому мистецтві, самі українці починають закохуватися в українське. Це чи не найбільший парадокс. Нехай цей шлях тернистий, але надзвичайно приємний. Бо ми ділимося своєю творчістю з іноземцями. Але найважливіше – щоб у нас в Україні про це дізнавалися якомога більше.
– Де буваєте на гастролях і як сприймають люди ваші виступи?
– Зараз трохи менше подорожуємо. Але буваємо у наших сусідів – це в Угорщині, Польщі, Румунії. Щодо України – то найчастіше виступаємо у західних регіонах та столиці. Ми жодного разу не виступали на сході України, але дуже хочемо туди поїхати. І навіть ставлю перед собою таке завдання, аби відвідати з виступами великі східні міста і заспівати, як ми це робимо.
«Усі наші дівчатка, від найстаршої до найменшої, збираються разом та пишуть писанки»
– А зараз молодь тяжіє до цього? Ви керівник фольклорного театру-студії – хто найчастіше до вас приходить? Це діти, чи вже більш дорослі люди – студенти чи середнього віку? Хто хоче популяризувати нашу традиційну творчість та зберігати її?
– Діти приходять і вони відкриті для інформації. Вони залюбки всотують знання та навчаються. Наприклад, перед Великоднем є традиція, коли усі наші дівчатка, від найстаршої до найменшої збираються разом та пишуть писанки. Це не входить у нашу програму навчання і не є обов’язковим. Але вважаю, що це надзвичайно важливо. Бо як ми намагаємося дотримуватися українських традицій, так само зберігаємо та передаємо якісь внутрішні традиції. Йдеться навіть про елементарні речі – привітання з днем народження та приготування якогось смаколика учасникові колективу. Окрім того, ми описуємо та розповідаємо дітям, що такі традиції були за часів їхніх бабусь чи прабабусь. А тому, що це театр, то вони перевтілюються і є носіями цих традицій. І вони потім запроваджують ці традиції у своїх родинах, поширюють серед своїх друзів.
Колись на репетиції мої вихованці співали, і у мене так защеміло у серці (або вони так виконували цю пісню, або у мене був такий настрій), що я їм сказала – що найважливіше для мене, аби усе, чого навчилися тут, передали далі – своїм дітям, онукам. Якщо говорити про дорослих, які приходять до нас, то вони усі у нас виросли.
– Хотів запитати саме про збереження цього народного надбання – чи є, можливо, якісь народознавчі експедиції (чи просто буваєте у селах і записуєте нові пісні), бо старше покоління наших бабусь та прабабусь відходить і з ними може зникнути якась пісня, традиція чи обряд.
– Мені пощастило в цьому плані. Бо коли прийшла до цієї студії ще малою, то ми усі потрохи поступово збирали цей матеріал. І на той час було зібрано досить багато матеріалу. Окрім того, до нас, ще у 1990-ті роки, кілька ентузіастів виконали чимало роботи. І зараз усе це є у вільному доступі в Інтернеті. Але за можливості, коли їдемо в якісь села, то завжди вмикаємо диктофон на телефоні і черпаємо для себе натхнення.
«Ми працюємо лише голосами і не використовуємо інструментів»
– Чи часто знаходите щось нове?
– Часто. Щоб наше мистецтво було прийнятне для кожного покоління – дітей, молоді, старшого віку, то додаємо якісь сучасні ритми. Інакше кажучи, ми не усе виконуємо у чистій автентиці. Є, звісно, чиста автентика, коли виконуємо у традиційній манері. Є більш художні та театралізовані обробки, які створюємо під якесь дійство чи обряд. А є повністю стилізація, коли використовуємо народні голоси з сучасними ритмами. Ми працюємо лише голосами і не використовуємо інструментів (лише шумові). Наш головний інструмент – голос.
Хочу сказати, що під час експедицій цікаво слухати не лише пісні. Але й історії. Як усе відбувалося, яким був побут тоді, традиції, обряди, хто як дівував чи парубкував тощо. І коли послухаєш ці історії, то ти перевтілюєшся і можеш поринути у той час, а вийшовши на сцену – показуємо, були Андрієві вечорниці. Демонструєш, якими були ті люди, як вони жили, чого прагнули, які були цінності. Як спілкувалися між собою. Ми знаємо, що в українців завжди була повага до старших, шанобливе звертання на «Ви». Це були хрещені люди, які вірили в Бога, хлопці ніколи не ображали дівчат, діти поважали старших тощо. Усе це потрібно усвідомити і винести на сцену, запропонувавши глядачеві. Потрібно запропонувати йому той продукт, який був тоді, але зрозумілий і сьогодні.
– Щодо костюмів, в яких виступаєте, чи вдається зберігати народні строї.
– Орієнтуємося саме на Буковину. Ми не етнографи, іноді помиляємося. Намагаємося підбирати костюм, аби він пасував дівчині, щоб вона перед глядачами виграшно виглядала. Зараз давні костюми надзвичайно дорогі та рідкісні. Ми бачили страшні картини для нас – коли ще зо 20 років тому хтось вишитою сорочкою помив підлогу. А для нас це чи не найбільша цінність. У нас є костюмер, яка за цим стежить, – підшиває костюми. Для хлопців пошили взагалі нові костюми – купили полотно, викроїли сорочки та дали їх вишивальницям, підібравши відповідні орнаменти. Бо чоловічі строї надзвичайно складно знайти. Адже чоловіки, в основному, носили маловишиті сорочки (хіба що рясно вишитою могла бути святкова сорочка), тому вони і не збереглися. А у жінок було багато сорочок.
Олексій МИКОСЯНЧИК
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”